Грозовий Перевал. Эмили Бронте

тужливий голос квилив: «Впустіть мене… впустіть мене!» «Хто ви?» – видихнув я, відчайдушно намагаючись звільнитися. «Кетрін Лінтон», – пролунало тремтливе зітхання. (Чому мені ввижалося саме «Лінтон»? Я прочитав разів у двадцять більше «Кетрін Ерншоу!»)

      «Я хочу додому! Я заблукала в болотах!» Я розгледів у темряві за вікном її дитяче личко. Страх зробив мене безжальним; і, бачачи, що не можу відштовхнути цю моторошну істоту, я притис її руку до розбитого вікна з такою силою, що кров зацебеніла з неї, заливаючи ліжко; та вона все ще благала: «Впустіть мене!» – і не послаблювала своїх чіпких обіймів, і я млів від жаху. «Як я маю вас впустити? – крикнув я зрештою. – Відпустіть мене, якщо хочете, щоб я вас впустив!» Пальці розтислись, я висмикнув руку і хутко почав зводити перед вікном захисну перепону з книжок; потім я затулив вуха, щоб не чути жалібного квиління своєї гості, і тримав їх затисненими, мабуть, із чверть години. Та коли я став прислухатися, до мене знов долинув ридаючий стогін! «Геть! – скрикнув я. – Я не впущу вас, просіться хоч двадцять років!» «Вже двадцять років! – простогнав голос. – Двадцять років я блукаю в пітьмі!» Потім почулося легке шкрябання, і книжкова піраміда посунулася, ніби її штовхали ззовні. Я схопився тікати, та не міг поворухнути й пальцем. І тоді, шаленіючи від жаху, голосно закричав. На свій сором, я збагнув, що кричав насправді: до дверей наближалися чиїсь швидкі кроки; хтось сильним поштовхом розчинив двері, і у віконцях над узголів'ям заблимало світло. Я все ще тремтів, витираючи спітніле чоло. Той, хто ввійшов, вочевидь вагаючись, щось бурмотів сам до себе. Потім він стиха промовив, наче не чекаючи відповіді:

      – Є тут хто живий?

      Я визнав за краще не ховатися; знаючи вдачу Хіткліфа, побоювався, що він почне обшукувати кімнату. Тому я відсунув панель убік. Не скоро забуду, що після цього сталося.

      Хіткліф стояв на порозі, у сорочці й штанях, тримаючи каганця, що скапував воском йому на пальці; його лице було біле, мов стіна позаду нього. Рипіння дубової панелі змусило його здригнутися, мов удар електричного струму; свічка, вислизнувши з його пальців, відкотилася на декілька кроків, але він так розхвилювався, що насилу зміг її підняти.

      – Це я, ваш гість, сер, – голосно озвався я, воліючи вберегти його від принизливих виявів боягузтва. – Я мав таку необережність застогнати уві сні, бо мені примарилося жахливе видіння. Прошу вибачити, що потурбував вас.

      – О, трясця вашій матері, містере Локвуде! А щоб вам… – бурмотів мій хазяїн, ставлячи свічку на стілець, бо не міг її втримати рівно. – А хто провів вас сюди? – провадив він далі, стиснувши кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні, і зціплюючи зуби, щоб вони не цокотіли, мов у гарячці. – Хто? Я їх до дідька вижену звідси!

      – Це ваша покоївка, Зіла, – відказав я, звівшись на ноги та поспіхом напинаючи на себе одяг. – Не заперечую, якщо ви так і зробите, містере Хіткліф; вона на це заслуговує. Мабуть, хотіла зайвий раз переконатися, що це прокляте місце. Та й справді,