Название | Грозовий Перевал |
---|---|
Автор произведения | Эмили Бронте |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 1847 |
isbn | 966-03-2894-X |
– Ще немає й третьої! А я ладен був присягнути, що вже на шосту. Час наче зупинився: ми ж розійшлися спати десь о восьмій?
– Взимку завжди о дев'ятій; о четвертій встаємо, – сказав хазяїн, тяжко зітхнувши і, як мені здалося, витираючи з очей сльози. – Містер Локвуд, – додав він, – ви можете перейти до моєї спальні; ви тільки станете на заваді, якщо вдосвіта зійдете униз, а мені тепер все одно не заснути.
– Мені також, – відповів я. – Краще я до світанку погуляю надворі, а потім піду; і ви можете не боятися мого нового вторгнення. Я, здається, довіку зцілився від бажання шукати розради в чиємусь товаристві. Розумна людина мусить вдовольнятися тією компанією, яку має у власній особі.
– Мила компанія! – пробурчав Хіткліф. – Візьміть свічку і йдіть, куди хочете. Я невдовзі до вас приєднаюся. Тільки не лізьте на подвір'я, бо я спустив собак із ланцюга; а вдома вартує Юнона, отже… ви можете лише тинятися сходами. Та йдіть-бо скоріше! Я вас наздожену.
Я виконав наказ лише частково – тобто пішов із кімнати; але, не знаючи, куди веде вузький передпокій, я зупинився за дверима і мимохіть підгледів своєрідний вияв марновірства, що дивним чином суперечив розважливій вдачі господаря. Він ступив до ліжка, розчинив дверцята і, захлинаючись слізьми, нестямно вигукнув: «Прийди! Прийди! – ридання душили його. – Кеті, прийди до мене. Прийди – хоч на мить! Люба моя, серденько! Зглянься на мене, Кетрін, хоч цього разу!» Привид виказав звичну для потойбічних мешканців упертість і нічим не давав про себе знати: лише порив снігового вихору, влетівши у вікно, долинув до мене і загасив свічку.
Такий смуток бринів у його розпачливому тужінні, що я у пориві жалю не став засуджувати його за слабкодухість. Я пішов звідти, неприємно вражений почутим, дорікаючи собі за надмірну балакучість – адже такі страждання спричинила моя розповідь про нічний кошмар, хоч я й не розумів, чому. Я тихенько спустився сходами і, вийшовши на кухню, знов запалив свою свічку від тліючого жару у комині. Довкола все ніби завмерло, і лише смугастий сірий кіт, вилізши з попелу, привітав мене голосним нявчанням.
Біля самого каміна стояли дві напівкруглі лави; я розлігся на одній з них, кіт зайняв іншу, і ми обоє мирно дрімали, поки до нашої сонної царини не принесло Джозефа: він спустився по дерев'яній драбині, що вела крізь душник на його рідне горише. Він похмуро глипнув на розпалений мною малий вогник у каміні, викишкав з лави кота і, зайнявши звільнене місце, заходився напихати тютюном свою тридюймову люльку. Моя присутність у його святилищі, певно, видалася йому нечуваним нахабством, на яке бридко й зважати. Він мовчки затис губами люльку і, склавши руки на грудях, вдоволено запихкав. Я не псував йому втіхи. Випустивши останнє кільце диму, він глибоко зітхнув і, підвівшись, покинув кімнату так само урочисто, як увійшов до неї.
Незабаром