Ляльковий дім (збірник). Генрик Ибсен

Здрастуй!

      Гільмар. Плакала, я бачу. Значить, тобі вже відомо?

      Бетті. Що відомо?

      Гільмар. Що скандал у повному розпалі. Ух!

      Бернік. Що це значить?

      Гільмар (входячи в кімнату). Та от ці двоє американців походжають по вулицях з Діною Дорф.

      Бетті теж переходить у кімнату.

      Бетті. Не може бути, Гільмаре…

      Гільмар. На жаль, це так. Лона дійшла навіть до такої нетактовності, що гукнула на мене, але я, звичайно, удав, ніби не чую.

      Бернік. І це, очевидно, не пройшло непоміченим?

      Гільмар. Ще б пак! Перехожі спинялись і дивилися нам услід. Чутка поширилася по місту, як огонь по степу, як пожежа в американських преріях. У кожному домі стояли біля вікон, очікуючи, коли вони пройдуть. З-за кожної занавіски стирчали голови… Ух! Ти вже вибач, Бетті, що мене сіпає… Адже це жахливо впливає на нерви. І коли так триватиме, доведеться мені подумати про тривалу поїздку.

      Бетті. Але ти міг поговорити з ним і напоумити його…

      Гільмар. На вулиці? Ні, красненько дякую. Та й взагалі, як сміє ця людина появлятись тут. Подивимось, чи не вгамують його трошки газети. Вибач, Бетті, але…

      Бернік. Ти кажеш, газети? Невже ти чув уже що-не-будь таке?

      Гільмар. Еге ж, не без того. Вийшовши від вас учора, я, заради своєї недуги, попрямував до клубу. І тільки-но я ввійшов, усі враз замовкли; значить, мова йшла про двох американців. Раптом входить цей нахаба редактор Гаммер і перед усіма, на весь голос вітає мене з поверненням кузена-багатія.

      Бернік. Багатія?

      Гільмар. Авжеж, він так і сказав. Я, певна річ, як і слід було, зміряв його поглядом і дав йому зрозуміти, що мені анічогісінько не відомо про багатство Йогана Теннесена. А він каже: «Он як? Дивно! В Америці звичайно щастить тим, кому є з чим почати, а ваш кузен, як відомо, поїхав туди не з порожніми руками».

      Бернік. Гм! Зроби ти мені ласку…

      Бетті (стурбовано). От бачиш, Карстене…

      Гільмар. Як би там не було, я через цього суб'єкта не спав цілу ніч. А він собі походжає тут по вулицях, ніби нічого й не сталося. І чом він там не загинув? Просто нестерпно, якими живучими виявляються деякі люди!

      Бетті. Господи, Гільмаре, що ти кажеш!

      Гільмар. Нічого особливого. Як бачите – не зламав собі шию на залізниці, не попався в лабети каліфорнійському ведмедю або чорноногим індійцям… навіть не оскальпований… Ух, ось вони!

      Бернік (кинувши погляд на вулицю). І Улаф з ними!

      Гільмар. Ще б пак! Як не нагадати людям, що вони належать до першої сім'ї в місті. Погляньте, погляньте, он усі гультяї повискакували з аптеки, дивляться на них, перешіптуються. Ні, це рішуче не для моїх нервів. І як може людина за таких обставин високо тримати прапор ідеї?…

      Бернік. Вони йдуть просто до нас. Слухай, Бетті, моє бажання – щоб ти була з ними якомога люб'язніша.

      Бетті. Ти дозволяєш, Карстене?

      Бернік. Так, так. І тебе теж прошу, Гільмаре. Сподіваюсь, вони тут не довго лишатимуться. І прошу, ми будемо в своєму колі, а тому жодних натяків; нам треба всіляко стерегтися, щоб