Фауст. Иоганн Гете

молитов і посту хоровитий,

      І, уповавши на Творця,

      Ридав, зітхав, ламав я руки,

      Благав страшній чумі кінця,

      Визволу від тяжкої муки.

      Хвала юрби звучить мені як глум,

      І скільки вже я передумав дум

      Про те, що ми, невдахи бідні,

      І батько, й син – похвал не гідні!

      Мій батько, чесний, скромний трудівник,

      Над тайнами природи бивсь весь вік

      Ретельно, ревно і невтомно,

      Але якось головоломно.

      У чорній кухні він сидів,

      Замкнувшись із гуртком адептів,

      І там за безліччю рецептів

      Чудовий еліксир варив.

      З негідних речовин червоний лев вчинявся,

      Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,

      А згодом їх обох ганяв огонь палкий

      На шлюбне таїнство з покою у покій.

      І в склянці ось, блискучіша над перли,

      З'являлася цариця молода;

      Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,

      Чи вижив хто – питать шкода,

      Із цим-то варивом пекельним,

      Ще гірше од чуми смертельним,

      Ми гори й доли ці пройшли.

      Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,

      Вони погинули, а я доживсь безслав'я —

      Убивцям чую похвали.

      Вагнер

      Навіщо вам про те журитись?

      Хіба ж не досить нам трудитись

      Ретельно й чесно, так, як нас

      Учили вчителі в свій час?

      Коли ти хлопцем батька поважаєш,

      Його науку радо приймеш ти;

      Коли ти мужем скарб той умножаєш,

      То син твій зможе більше досягти.

      Фауст

      Блаженний той, хто ще надію має

      На світ зірнуть із цього моря тьми!

      Бо треба нам, чого не знаєм ми,

      Що знаємо – з того пуття немає.

      Та годі, годі сумувать

      Такої гарної години!

      Поглянь, як в сяєві прощальному блищать

      Окучерявлені хатини…

      Заходить сонце; гасне день у нас;

      Десь інший край ще оживить та сила.

      Коли б дались мені могутні крила,

      Летів би я за сонцем повсякчас,

      Глядів би я на світ просторий

      У променистім сповитті,

      На тихі падоли, на жевріючі гори,

      На сріберні струмки і ріки золоті…

      Ні дикі урвища, ні темряві ізвори

      Мене б у льоті не могли спинить,

      І ось уже внизу леліє море,

      Ваблива, лагідна блакить…

      Не видно вже Божистого світила,

      А мрія знов у серці заясніла:

      За ним, за ним летіти дню навстріч,

      Лишаючи позаду себе ніч,

      Над мною – небо, піді мною – хвилі…

      Це мрія, сон, а день уже погас…

      Чому лиш дух крилатий в нас,

      Але тілесно ми безкрилі?

      Та хто не марив, хто не снив

      Злетіли високо-високо,

      Почувши жайворонка спів,

      Що його не догляне око,

      Побачивши, як од землі

      Орел шугає попід тучі,

      Як понад море й гори-кручі

      Летять додому журавлі?!

      Вагнер

      І я, було, частенько химерую,

      Але