Фауст. Иоганн Гете

раз ця думка зупиня.

      Як важко досвіду набратись,

      Щоб до самих джерел дістатись!

      А там, дивись, на півшляху

      Спіткаєш нагло смерть лиху.

      Фауст

      Пергаментом жаги не вгамувати,

      Не в нім свята, живуща течія;

      Повік тобі на спрагу знемагати,

      Коли суха душа твоя.

      Вагнер

      Пробачте, нам приємно завше

      Побачить, дух часів прослідкувавши,

      Які колись думки у мудреців були

      І як далеко ми тепер вперед пішли.

      Фауст

      Авжеж далеко, аж до зір!

      В часи минулі не сяга наш зір:

      То книга за сьома печатьми.

      А те, що звеш ти «дух часів», —

      В тім лиш відбиток духу письмаків,

      По суті, можем помічать ми.

      Та писанина – то якесь страхіття,

      Поглянувши, світ за очі б тікав:

      То – купа сміття, звалище лахміття,

      А в кращім разі – фарс з життя держав,

      Повчальними прикрашений думками,

      Банальними, як у ляльковій драмі.

      Вагнер

      А світ? А людський ум і почуття?

      Пізнати їх усякий з нас бажає.

      Фауст

      А що ж «пізнати» означає?

      Хто справжнім іменем назве дитя?

      Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,

      Та й ті провидці, серцем необачні,

      Несли свої думки юрбі невдячній;

      За те й палили, й розпинали їх…[23]

      Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,

      Бо вже, дивіться, пізня ніч.

      Вагнер

      А я ладен і цілу ніч не спати,

      Аби вести із вами вчену річ.

      Дозвольте й завтра, в Великоднє свято,

      Спитати вас про те, про се.

      Я щирий до наук – і знаю вже багато,

      Але хотів би знати все.

      (Виходить).

      Фауст

      (сам)

      Іще його не зрадила надія;

      Копається в гноїську, скарб шука,

      А знайде часом черв'яка,

      То, дурень, і тому радіє…

      Як міг цей голос пролунати в час,

      Коли тут вився духів рій таємний?

      Та дякую тобі я на цей раз,

      Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний!

      Ти з пут відчаю визволив мене,

      Бо я вже мало глузду не позбувся:

      Видіння те було таке грізне,

      Що перед ним я карликом почувся.

      А я ж гадав, що, образ божества,

      Я вже зирнув у істини свічадо

      І поринув у вічне сяйво радо,

      Земного збувшися єства;

      Я був уже, мов світлий херувим,

      Спроможний всю природу обійняти,

      У насолоді творчій богувати;

      За це зухвальство я діждавсь одплати,

      Упавши в прах під словом громовим…

      Мені з тобою не дано зрівнятись,

      Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,

      А вдержати – снаги не стало в нім.

      Таким малим, таким великим

      Я чувся в ту блаженну мить;

      Та вверг мене ти владним скриком

      Ізнову в людську безвихідь.

      Куди

23

…За те й палили, й розпинали їх… – На думку Фауста, істина має особистісний, ціннісний (т. зв. потенційний) характер, про що свідчить той історичний факт, що її «провидці» нерідко важили заради неї власним життям. Просвітники-раціоналісти, навпаки, стверджували, що істина завжди актуальна, тобто заздалегідь наявна незалежно від свідомості.