Хотин. Ю. В. Сорока

перестань торохкотіти, Яцько цілий?

      – Цілий, батьку!

      – От і добре, – Микиті відлягло від серця.

      Він уже картав себе за те, що послав молодиків під вогонь гаківниць.

      – Давай миттю до лісу. І скажи, щоб усі сюди мчали. З возами, зі всім! Давай!

      Хлопець розвернув коня і помчав до лісу, а Микита повернувся на подвір'я. Назустріч двоє козаків волочили полоненого. Непийпиво сів на грубий стовбур поваленого дерева, який лежав під стіною комори, і чекав, поки зв'язаного волоха кинули до його ніг.

      – Хто такий будеш? – запитав у того.

      – Я Йон. Йон Кондулеску, мильостивий пане, – відповів той із сильним акцентом. Голос бранця тремтів, а очі благально дивилися на запорожця. Непийпиво впізнав голос, що лунав із-за воріт.

      – Звідкіля ось це? – Микита махнув головою у напрямку мертвого татарина, який лежав неподалік.

      – Я все скажу, все! Тільки не вбивайте!

      – Не вб'ємо. Тільки поводься гарно. Так ось, я повторюю запитання, звідки татари?

      – Це посьольство, пане, посьольство! Хан Джанібек-Ґірей посилав до господаря Томша. Але він уйшов до сультана Османа. Тож вони повертались до хана. У нас залишилися на ніч… Йой, ненько, кляті козачиська усіх побили! – раптом запричитав бранець. Один із козаків штурхнув його ногою, і він замовк.

      – А чого ж ви бусурманам служите, га?

      Кондулеску затрясся всім тілом.

      – Турок прийде – б'є, козак прийде – б'є! – плаксивим голосом заводив він.

      – Ну-ну, у татар, напевно, з гаківниць не стріляли.

      Полонений мовчав.

      – Де зараз хан з ордою?

      – Я не знаю де, але дуже близько, йой, зовсім близько!

      – Ну, то ось що! Ми забираємо все, що нам необхідно, і йдемо своєю дорогою. Ти поки будеш тут. Коли вирушимо, я тебе відпущу. Дивися за ним добре, Малюто, – звернувся він до дебелого козарлюги, що тримав полоненого, – а то поки будемо вози вантажити, він іще, не дай Боже, татар приведе.

      Швидко завантажилися. Всі запаси вже були вложені й готові до перевезення. Очевидно, усе готувалося для татарської орди. На вози зносили полотняні мішки з пастремою[12] й сухарями, рибою і мукою. Усе швидко вкладали, вкриваючи цупким полотном, і перетягували просмоленими мотузками. Вигорнули чималого сінника і забрали десять возів сіна. У клуні знайшли два вози свіжоспечених житніх хлібів. Ще десяток ущерть заповнили мішками з пшеницею, житом та ячменем. Окремо знайшли три вози, навантажені запасом пороху та куль. Із вежі зняли дві гаківниці. Козаки збирали по подвір'ї трофейні шаблі, мушкети та ятагани. З обори виганяли два десятки корів. У стайні знайшлося стільки само коней. Микита дивився на те, як швидко наповнювалися вози, й палив люльку. Підійшли Андрій і Максим. У Кульбаби при боці висіла нова турецька шабля.

      – Ну, як тобі шабелька? – похизувався він перед Микитою.

      – Гарна, – обхопив Непийпиво зручне прохолодне руків'я, – у кого вициганив?

      – Ну-у… –

12

Пастрема – в'ялена баранина.