Хотин. Ю. В. Сорока

де стоїш! – раптом гаркнув хтось над головою. Говорили поганою українською мовою.

      – Стоїмо, не хвилюйся, земляче, – відповів Микита.

      – Чорт тобі земляк, харцизяко!

      – Не лайся, хазяїне, краще вислухай.

      – Кажи, що хоч. Тільки стій на місці, а то вмить дірок наробимо.

      – Ми запорожці. Ідемо на війну. Від вас потрібно сіно, овес, пшениця. Візьмемо небагато, не ошукаємо. Так що давай по-доброму.

      – А як по-доброму, то йди під три чорти!

      Микита хмикнув.

      – Ну, що будемо робити? – стиха мовив до Андрія.

      – Спалимо до дідькової матері!

      – Як ти думаєш, скільки їх там?

      – Напевне, чоловік тридцять-сорок.

      – Он на пагорбі смерека, бачиш?

      – Та бачу, – Андрій подивився на велике розлоге дерево.

      – Давай туди, як повернемося. Тільки тихо, там їх і порахуєш. – Андрій схилив голову на знак згоди, а Непийпиво голосно промовив:

      – Що ж, ні то ні. Але пильнуй, щоб, жалкуючи малого, все не згубив.

      – Спробуйте. Ми вам миттю боки намнемо, – долинуло з-за частоколу.

      Козаки повернули коней і чвалом поскакали на узлісся, де залишився чекати весь загін. Спішилися. Микита наказав вечеряти, не розводячи вогню. Козаки втамовували голод сухарями й холодною тетерею. Стиха перемовлялися. Після швидкого денного переходу відпочинку були лише раді. Нарешті повернувся Кульбаба. Зупинився біля Микити, ретельно витрушуючи хвалькуватого китайчатого каптана. Тонке червоне сукно було вкрите дерев'яними трісками й шматочками кори.

      – Там їх небагато, – відповів на запитливий погляд Микити. – Я нарахував двадцять п'ять чоловік. По одягу волохи. Біля стайні коні. Здається, татарські бахмати.

      – Що?! – стріпнувся Микита. Він хвилину помислив. – Татар не бачив?

      – Ні.

      – Багато коней?

      – Шестеро.

      – Шестеро… Де ж їхні хазяї?.. Ну добре, будемо чекати.

      Напад було вирішено здійснити під ранок. Сиві передсвітанкові години найбільше пасували – варта зазвичай втрачала пильність від утоми й напруженого чекання. У вечірніх сутінках Микита ще раз обійшов хутір. Місцина – ліпшої не знайдеш. Для захисту від непроханих гостей майже ідеальні умови. Ліс там, де він підступав близько до рову, було вирубано. Спалено очерет у болотистій низині. Але Микиту це не засмутило. Він уже мав план нападу. Близько півночі розділив загін на три частини. Дотримуючись тиглі, принесли на узлісся довгі драбини, що їх збивали за кілька верст, щоб не видати себе стуком сокир. Ближче до ранку козаки роздягнулися, залишаючись в одних лише шароварах, і вимастились у багнюку, змішану з попелом. Микита ще раз усе ретельно перевірив. Усе готово. Всі на місцях. За високим гостроверхим плотом цілковита тиша.

      Рушили. Максим та Андрій поряд. Підійшли до рову. Нічна вода неприємно холодила. Ноги заплутувались у водоростях. Але все ж перепливли, не гаючи часу. Запорожці присіли під стіною і затаїлись. Ішли хвилини. Незабаром