Любий друг (збірник). Ги де Мопассан

той раз… що я надіявся… і от прийшов…

      Форестьє урвав його на слові:

      – Ти глузуєш з людей, зрештою! Так ти уявляєш, що я працюватиму за тебе, а ти тільки до каси в кінці місяця ходитимеш? Ні. Це вже зась!

      Молода жінка мовчки курила та посміхалась невиразною ласкавою посмішкою, ніби личкуючи нею свої іронічні думки.

      А Дюруа, почервонівши, маячив:

      – Вибачте… я гадав… я думав…

      І зненацька ясно промовив:

      – Прошу ласкаво пробачити мені, пані, і щиро дякую вам ще раз за чудову статтю, що ви мені вчора склали.

      Потім уклонився, сказав Шарлеві:

      – О третій я буду в редакції.

      І вийшов.

      Швидко йдучи додому, він бурчав:

      – Добре, сам напишу, покажу їм…

      Гнів його змагав, і він зразу ж сів писати.

      Він продовжив пригоду, що почала пані Форестьє, нагромаджуючи подробиці, позичені з бульварних романів, неймовірні події та пишномовні описи в кострубатому ученському стилі та в унтер-офіцерських виразах. За годину він кінчив статтю, що нагадувала якийсь безглуздий хаос, і впевнено поніс її до «Французького життя».

      Перший, кого він здибав, був Сен-Потен, що міцно потиснув йому руку, як спільникові, й спитав:

      – Читали мою розмову з китайцем та індусом? Правда ж цікаво? Весь Париж я потішив. А й кінчика їхнього носа не бачив.

      Дюруа, нічого ще не читавши, зразу ж узяв газету й переглянув статтю під назвою «Індія та Китай», а репортер показував йому та підкреслював найцікавіші місця.

      Прийшов, віддихуючи, Форестьє з діловим і заклопотаним виглядом.

      – А, гаразд, ви мені обидва потрібні. І зазначив їм, які політичні інформації треба здобути на вечір. Дюруа подав йому статтю.

      – Ось далі про Алжир.

      – Гаразд, передам патронові.

      На цьому й кінчилось.

      Сен-Потен вивів свого нового товариша й сказав йому в коридорі:

      – Ви в касі були?

      – Ні, навіщо?

      – Навіщо? Щоб вам заплатили. Бачите, завжди треба за місяць уперед брати. Невідомо, що станеться.

      – Та… це дуже приємно.

      – Я познайомлю вас із касиром. Перешкод не буде. Тут добре платять.

      І Дюруа одержав своїх двісті франків та двадцять вісім франків за вчорашню статтю; отже, разом з рештою платні по залізниці в його кишені набігло триста сорок франків.

      Такої суми він ще ніколи не мав, і йому здавалось, що забагатів набезрік.

      Потім Сен-Потен повів його побалакати до кількох редакцій противницьких газет, сподіваючись, що відомості, які їм зібрати доручили, там уже здобуто і він зуміє їх вивідати своїм хитрим красномовством.

      Ввечері Дюруа, не маючи вже що робити, задумав одвідати Фолі-Бержер і, набравшись сміливості, підійшов до контроля.

      – Я Жорж Дюруа, співробітник «Французького життя». Колись я приходив з паном Форестьє, і він обіцяв залишити мені перепустку. Не знаю, чи не забув він.

      Подивились у список. Його імені там не було. Проте контролер, людина дуже привітна, сказав йому:

      – Зверніться все-таки, пане, до директора, і він,