Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей. Сборник

та й кличе тих дияволів. Питають її, чого вона звала. Вона каже:

      – Зробіть за ніч міст на сто миль до мого дядька, та такий, щоб брусся було чавунне, підлога срібна, перильця золоті. Та щоб це все за ніч непремінно було зроблено!

      – Добре, панно, постараємося, у такому-то королівстві є такий міст.

      Принесли вночі й поставили і водою перепустили його. Посеред мосту мурований стовп і клітка, а в ній сокіл співає. Рано пан проїхав.

      – Ти, Петрусю, зробив?

      – Я, – каже.

      – То ж дорога річ, де ж ти гроші узяв?

      – Я, – каже, – у великій казні позичив.

      – Навіщо ж ти тії гроші позичив?

      – На тії гроші, що я у пана зароблю, пан то мусить оплатити.

      – Ну, гляди ж, – каже, – приходь знову увечері. Я тобі загадаю останню загадку. Як зробиш, то я тебе додому відправлю, а винуватця я знайду, хто тобі помагав.

      – Добре, – каже, – пане.

      Тоді змій переїхав мостом до брата, а все йому з думки не йде:

      – Як то можна, щоб той малий та таке зробив?

      Приходить Петрусь увечері, каже йому пан:

      – Я маю сто кобил, щоб ти мені тії кобили упас. Скоро упасеш, щоб ти мені кожну подоїв.

      Пішов він пасти. А панянка йому сказала:

      – Як поженеш пасти, то не спи, бо погубиш і буде біда велика.

      От він пасе. Став дощ моросити, він зігнувся під дубом і заснув. Коли прокинувся – нема коней. У плач. Не знає куди дітися, – таке море стало, гори, ліс… Прилітає панянка.

      – Що ж бо ти наробив, Петрусю? Сідай на мене.

      – Я, – каже, – і так тобі докучив.

      – Нічого, я буду старатися для тебе, бо ти доброго отця й матері. Так як удасться ця штука, то я буду тобі жоною, а як ні, то ти підеш додому, а я пропаду.

      – Ну, добре, – каже.

      Тоді сідає він на неї. Ліс той упав, гори опали, коні стали знову.

      – Як смеркне, – каже йому панянка, – будуть тії коні коло тебе бігти, виб'ють перед тобою землю на сажень, будуть тебе страшити, кусати, а ти сиди, – каже, – не бійся. А найстаршу кобилу довбнею бий у лоб.

      Так він і зробив.

      Приганяє додому, пан і питає:

      – Чи ж то ти, малий, коні пас? Хто тобі помагав? Кажи.

      – Ніхто, – каже.

      – Ну, коли ти оцих кобил попас, то тепер подої їх, молоко принеси на кухню, спали сажень дров, щоб молоко закипіло і щоб до мене приніс.

      Прийшов той до панянки з плачем і каже, що і як. Вона його навчила. Він так і зробив. З десять цебрів молока надоїв і зварив. Приходить змій і хоче його кидати у теє молоко.

      – Розбирайся, – каже.

      – Як, пане, оце в цім молоці будеш мене варити?

      – Авжеж, – каже.

      А та панянка його навчила, щоб він батька в усьому слухав, то йому нічого не станеться. Розібрався, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості зосталися. Тоді змій кості збирає, цілющою водою кропле, зцілив його, потім живучою водою окропив, оживив його. Став хлопець під вусом – літ двадцять йому. Каже той пан:

      – Скільки літ ти у мене служиш. Рік?

      – Як, – каже, – рік? Е, пане, догадайся. То мені твій рік вийшов за п'ятнадцать літ, бо мені за кожною