Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів. Сборник

чи не можна яке закляття положить, щоб осиковим кілком пробить?

      – Треба, треба, всенеповинно треба. А беріть же її хто та виносьте з комори.

      Люди стоять, роти пороззявляли, ніхто з місця й не ворухнеться. А парубок стоїть коло дверей.

      – А давайте, – каже, – я візьму.

      Перехрестивсь на схід тричі, обернувсь, узяв тещу та вже не поніс у хату, а прямо на гробовище; положили в труну її, загребли; батюшка прочитав закляття, забили осиковий кіл на гробі.

      – Отепер, – каже, – не встане, бо нечиста сила з неї вийшла.

      Прийшли до двору. Багатий питається:

      – А що, батюшко, чи не можна мені цю пшеницю на потребу пустить?

      – Е, ні-ні, не можна.

      – А де ж її діть?

      – Де хочеш, туди і дінь, хоч закопай, хоч спали, як ніхто не візьме.

      А бідний брат, що тут же стояв, каже:

      – Давай, брате, я візьму цю пшеницю, уже що Бог дасть, те і буде. – Його зарання підучив парубок.

      – Візьми, зроби милість. Та візьми й комору, будь ласка, бо як її тепер спалить, то й вся оселя згорить. Візьми все, забери пшеницю й комору.

      Як почали ту пшеницю носить – дядько, дядина і парубок, та цілісінький день носили до вечора, такої насипали пшениці, як золото. А далі вже й комору перенесли. Багач каже:

      – Ну, слава Богу! Тепер збувся.

      А бідний з парубком поставили комору, позсипали в засіки пшеницю.

      – А що, дядьку, буде з тебе?

      – Слава Богу, буде.

      Дождавшись вечора, пішов парубок знову на гробовище. Вирив тещу, взяв на плечі, поніс до багача. Одімкнув комору, а в тій коморі повно одежі: кожухи, кожушанки, кобеняки, свитки, смушки – карбованців на тисячу буде в тій коморі добра. Він узяв одімкнув комору, поскидав з жердок одежу, познімав з ключок, повивертав з скринь, скрізь порозкидав, які взяв та пороздирав. Взяв найкращу кожушанку, синім сукном криту, та ще й сивим смушком обложену, ту, що багатого жінка вінчалась в ній, убрав в неї тещу, посадив її в куточку, замкнув комору, а сам пішов додому.

      На другий день якесь свято було. Жінка багачева вбирається до церкви та й каже на наймичку:

      – Біжи в комору та внеси мені ту кожушанку, в якій я вінчалась.

      Та взяла ключ та й побігла. Тільки що одімкнула комору, та аж скрикнула:

      – Ох, мені лишенько! Що це за гармидер такий!

      Коли зирк – аж у куточку сидить теща. В бідної наймички трохи очі з лоба не повискакували. Як чкурне… А надворі сніг великий – погубила в снігу й черевики. Вбігла в хату.

      – Що там таке?

      – Ох, моя ж матінко! Баба Параска сидить у коморі у вашій кожушанці.

      А багатий лежав на лаві. Як почув, так аж очкур[6] у нього лопнув з переляку.

      – Та невже в коморі? Біжи, Каленику, до попа.

      Побіг Каленик. Прибіга до попа і слова не вимовить:

      – Ба-ба-ба-ба-батюшко! Па-па-ппа-параска оп'ять…

      – А що? Що, баба Параска прийшла?

      – Прийшла.

      – Семене, Семене, вставай, зараз мені требник. Требник… Требник… Кадильницю беріть… Херувимського ладану положіть. Іди зараз вперед, читай, щоб

6

Очкур – пояс або шнур, яким обтягують штани для підтримання їх.