Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів. Сборник

конем-татошем, якого він дістав разом із кантарем. А дівка, як тільки зосталася сама, знову обернулася на вовка, який вискочив у відчинене вікно і наздогнав хлопця.

      Тепер уже молодий царевич мав молоду царівну. Разом із добрим вовком він радо поспішав до скляної гори.

      Раз лишень вовк каже:

      – А правда, царевичу, добре, якби зоставсь у тебе й кінь із кантарем? Будеш мати їх. Я обернуся на коня, і віддаси мене королеві скляної гори. Тільки попроси його, аби мене одразу не прив'язував, бо якщо прив'яжуть, то там уже й залишуся.

      На татоші, що постав із вовка, хлопець вибрався на скляну гору й передав королеві чарівного коня з кантарем, а сам дістав від нього потя й клітку. З великої радості леґінь забув сказати, аби татоша спочатку держали неприв'язаним. І що там довго говорити – коня прив'язали! Та він доти смикався, мотав головою, доки не зірвався, а тоді побіг у поле, там став знову вовком і догнав царевича.

      – Видиш, видиш, – почав докоряти, – казав я тобі, що маєш робити, а ти забув за мене попросити, і я ледве зірвався із прив'язі.

      – Пробач мені, добрий вовче, то сталося з великої радості. Я дуже тобі вдячний. А тепер мені скажи, чим можу заплатити за твою вірну службу та добрі діла?

      – Много не прошу. Раз на рік закликати мене на гостину. Тоді подаруєш мені дев'ять овець.

      – Дуже мала віддяка. Від себе я міг би дати більше.

      – Айбо не забудьмо і про те, що показує нам час, – нагадав добрий вовк. – Відколи ми мандруємо, минули не три дні, а цілі три роки. Скажу тобі дещо і про твоїх братів. У тому місті, через котре будеш проїжджати, твоїх братів як боржників замкнули у темницю і хочуть повісити. Ти можеш врятувати їх, і будете разом вертатися додому, але по дорозі вони тебе уб'ють – самі понесуть нянькові радісну новину. Словом, май розум при собі.

      Хлопець ще раз подякував вовкові, й вони розійшлися.

      Завертає царевич у місто і видить, що старшого й середущого братів уже ведуть на шибеницю. Ой, пожалів їх хлопець та й виплатив борги. Потім кожному з братів купив красного коня, і всі троє рушили додому. Та справді, в дорозі старші брати вбили молодшого царевича і закопали під деревом. А царську доньку, котру хлопець віз із чужини, татоша і потя забрали із собою.

      Але з того часу дівка не говорила, татош не іржав, потя не щебетало – і кров не капала із дзьоба. Сліпого царя ніхто не міг вилікувати. У царському дворі стало дуже сумно. Ніколи ще так сумно не було.

      Минув рік, і вовк прийшов у гості. Царські сини спустили на нього псів. Вовк прийшов удруге, а вони так само прогнали його.

      По нюху вовк дізнався, де поховано вбитого царевича. Найшов він те місце і вигріб тіло хлопця. Поніс його до озера, що мало чарівну силу, скочив до води і, струшуючись, побризкав нею вбитого. Молодший син сліпого царя відразу ожив. Потому вірний вовк поніс його додому. І відразу двір повеселів – дівка заговорила, татош заіржав, потятко заспівало. Краплинами крові з пташиного дзьобика хлопець змастив вітцеві сліпі очі, а той нараз прозрів. А молодий витязь не міг надивитися на свою красну дівчину, на красного коня та й не міг наслухатись,