Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів. Сборник

я не журюсь.

      – Ні, дядьку, журишся.

      – Чого ж мені журитися?

      – А того, що ти мене викупив, та ще й злодюгу.

      – Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки і було, що двадцять п'ять карбованців, та за послідні я тебе й викупив.

      – Ну, дядьку, не журись.

      Ідуть. Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно – дума собі: «Кого це він веде з собою?» Ввійшли в хату:

      – Ось, – каже, – на тобі, жінко, купив.

      – Що купив?

      – Та ось, дивись, якого парнюгу.

      – Та невже ж?

      А сама в сльози.

      – Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.

      А парубок сів на лаві та й каже:

      – Не лайтесь, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікові, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще таке, що й хліб будете за мною їсти.

      Посидів трошки, посидів:

      – А що, дядино, чи у вас є що вечеряти, чи й ні?

      – Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас і горшків немає, та ми не знаємо, у чім що і варити.

      Посидів той парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає в двері:

      – Дядьку, одчини.

      Одчинив бідний хату.

      – А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.

      Коли туди – аж він повні приполи усякої харчі держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю, хто на піч, а хто в запічок… Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:

      – Спасибі тобі, парубче.

      – Ні за що, дядино, дякувать. Сідайте ось – повечеряємо вкупі.

      Сіли і повечеряли гуртом, Богу помолились, полягали спати.

      Вранці встали:

      – А що, дядьку, будемо робити? Треба щось видумать, а то без діла б буцімто ніяково.

      – Та що ж його робить?

      – Як нема хазяйства, то давайте хоч лісу будемо плести коло двору.

      – Так хмизу нема.

      – Ну, так завтра буде хмиз.

      – Так нема ж грошей.

      – Та й гроші завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд із вами живе?

      – Не питай, небоже.

      – А що ж таке?

      – Це, – каже, – брат мій живе. – А сам аж здихнув.

      – Такий багатий, та вам при бідності нічого не дає?

      – Та він і хвіртку замкнув, не то щоб що давав.

      – Отакі багаті брати? Е, чекай же, дядьку, він колись буде давать.

      Побалакали собі та й пішли в хату. (Надворі балакали.) Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, уже щось було на столі. Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за собою двері, пішов прямо до пана. Забравсь до нього у комору, розбив скриню з грішми, набрав повні сакви червінців та й пішов. Прийшовши додому, пішов на город, вирив яму, закопав сакви з грішми, а трошки грошей поклав собі в кишеню. Пішов у хату й ліг.

      Вранці встали, поснідали. Парубок посидів, посидів, а далі вийма з кишені аж цілих сто карбованців:

      – А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що ви мене викупили.

      А далі виймає ще сто карбованців:

      – А це тобі, дядино, щоб ти не лаялася з своїм чоловіком за те, що він мене