Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників. Сборник

дарунки

      Служив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися.[1]

      Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Усе сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.

      Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:

      – Куди ти йдеш, молодче?

      – Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.

      – Куди ж ти маєш гадку повернути?

      – Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!

      – Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гаю не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.

      Думав Василь, думав та й каже:

      – Я – скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець – і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв'ячки – усе живе, що є на світі.

      – Добре, – говорить лісовий дідусь, – забажав ти мудро.

      Дідусь зник.

      І тут же Василеві в руки впала скрипка.

      – Тепер говори друге бажання, – знову з'явився дідусь.

      – Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «фіть до торби», – то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.

      – Добре.

      Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з'явився.

      – Забажай і третє, але мудро.

      – Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.

      Дав йому дідусь скатертину:

      – Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину – буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.

      Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.

      – Чого ви так, жінко, плачете?

      – Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молотити, а там лише чорти мелять.

      – Та де ж той млин?

      – Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить.

      – Не плачте, жінко, чоловік буде вдома.

      Пішов він до млина, став під залізні двері й заграв. Двері відкриваються, виходить найстарший чорт, а за ним показують ріжки молодші. Найстарший чорт подивився на Василя й говорить:

      – О, буде вечеря!

      А молодший чорт сміється:

      – Хіба на один зуб.

      Василь ні слова не говорить, лише грає. Починає скакати один чорт, за ним другий, третій – усі пішли в танець. Уже з них піт ллється – Василь грає, уже падають, за хвости й роги тримаються – грає. Пообривали роги, хвости, волочаться по землі, просять його:

      – Пусти нас, що хочеш тобі дамо.

      – Нічого не хочу, лише випустіть чоловіка з волами.

      – Перестань грати, випустимо.

      – Ні, дайте ключі,

1

Муштрувалися.