Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників. Сборник

ь на горі криниця. Припав він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає.

      – Пусти, – каже чоловік.

      – Ні, не пущу, – відповідає біс.

      – Чом же ти не пустиш?

      – Подаруй, – каже чорт, – мені те, що в тебе дома є найдорожче, тоді пущу.

      Чоловік і запитує:

      – Що ж у мене є найдорожче? Є в мене дома коні – візьми їх.

      – Ні, – каже чорт і держить за бороду.

      – Є в мене воли дома, – відповідає чоловік. – Візьми їх собі.

      – Ні, – каже чорт.

      Переказав чоловік усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже «ні» і за бороду держить. Бачить чоловік, що чорт нічого не бере, та й каже:

      – Є в мене жінка стара, то візьми її, та тільки пусти.

      – Ні, – відповідає чорт.

      Думав-думав чоловік: «Якщо вже й жінку не бере, котру я зоставив на останок, а вона ж у мене найдорожча за все, то що ж йому треба?» Нічого робить.

      – Бери, – каже, – те, що сам знаєш.

      Розписався, що оддасть непремінно, тоді чорт і відпустив його. Сів собі чоловік та й поїхав.

      А поки його не було дома, народилось у жінки двійко дітей, і ростуть вони не по днях і не по часах, а по минутах. Уже такі бігунці гарні. Тільки угледіла чоловіка жінка, зраділа йому дуже і вибігла насупроти його з дітьми. Чоловік як побачив дітей, та й мало не зомлів. От він і розказує їй свою пригоду.

      – Жінко моя люба. Їхав я з ярмарку і захотів дуже пить. От нахилився я до криниці, а чорт з неї хап мене за бороду та й не пускає. Я і просився, і молився, а він не пускає. Дай мені, каже, що в тебе є дома найдорожчого, тоді пущу. Я йому і воли давав, і коні, а він не бере. Є в мене жінка люба, кажу, бери її, та тільки пусти. А він не бере. Я й не подумав, що в нас є дітки. Де ж ми тепер їх заховаємо, щоб не віддати йому?

      – А що ж, – каже жінка, – треба якось заховати. Викопаймо ми яму під хатою, під причілком, та й сховаємо.

      Викопали вони яму під причілком, поставили води і їсти всього і їх туди повпускали. Зверху взяли накрили і замазали, а самі виїхали з дому.

      От прилітає до хати змій. А чорт той у змія перетворився. Прилетів, шатнувся по хаті – нема нікого. Він тоді насамперед до кочерги:

      – Кочерга, кочерга, де господар дітей подівав?

      Кочерга йому й одговорює:

      – В мене господар добрий чоловік був: мною вогонь загребе, то я собі й стою.

      Не допитавшись у кочерги, він до помела:

      – Помело, помело, де господар дітей подівав?

      А помело сказало:

      – В мене господар добрий чоловік був: вимете мною піч, то я собі й стою.

      І помела не допитався. Він тоді до сокири:

      – Сокиро, сокиро, де господар дітей подівав?

      Сокира говорить:

      – В мене господар добрий чоловік був: мною дров наруба, положить мене, то я собі й спочиваю.

      Він до долота:

      – Долото, долото, де господар діти подівав?

      А долото каже:

      – У мене господар добрий чоловік був: мною дірку продовба та положить мене, то я собі й лежу.

      А змій йому говорить:

      – Чи ж то добрий чоловік був твій господар? Дивись, як він тобі голову побив. А ти кажеш, що він добрий чоловік був.

      – І то правда, – каже долото. – Візьми ж мене, та винеси на кінець хати на причілок, та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там і копай.

      От змій так і зробив, і там, де загрузло долото, почав копать і викопав. А діти вже великі виросли, парубком і дівчиною стали.

      Забрав їх змій і несе. От притомився він, сів відпочивати. Лежав-лежав і заснув. Дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж біжить кінь. Добігає й каже:

      – Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?

      А хлопець відповідає:

      – Ей, конику-братику, не по волі, а по неволі.

      – Сідайте на мене, – каже кінь, – я вас винесу.

      Взяли вони й сіли, а змій спить. Кінь як пустився вскач, біжить та й біжить. А змій як пробудився, побачив, що їх нема, та в погоню. От вони сидять на тому коню, а брат і каже:

      – Ей, конику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.

      А змій летить, з рота в нього пашить. Уже на коневі й хвіст зайнявся. Бачить кінь, що не витримує, узяв хвицнув, сам побіг, а вони, бідні, зостались. Як прилетить до них змій:

      – А, – каже, – кого ви слухаєте? Ось я вас з'їм!

      Стали просити брат з сестрою, щоб не їв їх. Змій і каже:

      – Ну, цей раз вам прощаю, та тільки не слухайте нікого!

      Забрав їх змій та й поніс. Ніс-ніс він, і притомився, та й сів спочивати. Заснув змій. Дівчина в голові йому ськає, а хлопець сидить, горює. Аж летить чмелик. Приліта та й каже:

      – Здрастуй, хлопче-молодче!

      – Здрастуй, чмелику!

      – А що, брате,