Пробач, Марцело…. Вікторія Андрусів

вирішила не телефонувати – натомість, вийшовши з кабінету пана Словачека і оговтавшись від знайомства з Бонні, втиснулася у свій мініатюрний червоний «броучек» і подалася просто до гуртожитку пані Яндової. Годилося бодай побачити людину, за яку клопотала впродовж кількох днів. Юлішка вешталася поруч приймальні на першому поверсі, очікуючи рятівного дзвінка. Не знаючи жінку на вигляд, Марцела пройшла повз неї.

      Делікатно постукала у двері керуючої гуртожитком і, отримавши дозвіл, прослизнула до кабінету.

      – Доброго дня, пані Яндова. Рада вас бачити. Де я можу знайти свою підопічну?

      – Ось же вона. – Пані Яндова вказала рукою на вікно навпроти відчинених дверей. Спинаючись на підвіконня, дрібненька, ледь не іграшкова жіночка спостерігала крізь скло, як юрба підлітків, перегукуючись поміж собою чужою, але трохи таки схожою до рідної мовою, гонить спортивним майданчиком м’яч. Жіночка здавалася майже прозорою, однак ота крихкість була інакшою, аніж Марцелина, з шармом. Від жінки віяло виснаженням та стражданнями.

      «Як же вона витримає нічний графік, та ще й у півдоби», – встигла подумати Марцела. Тим часом, почувши за спиною грюкіт дверей, жіночка відвернулася від вікна, і Марцела знову здивувалася. Десятки, сотні очей супроводжували її журналістську діяльність у прагненні знайти порозуміння, однак такий глибинний погляд траплявся рідко. Стільки жалю й безвиході було в тих очах, що Марцела мимоволі відступила на крок назад. Щось підказало Юлішці, що це – саме та людина, дзвінка котрої чекає.

      – Пані Марцела? – очі засвітилися, наче раптово увімкнулася жарівка. – Я думала, ви зателефонуєте, а ви ще й приїхали… Пані Марцело, я не знаю, як віддячуватимуся за ваше добро.

      Марцела не потребувала жодної подяки. Вона дивилась на виснажену жінку-дитину з запаленими сподіванням вогниками-очицями і вкотре розуміла: все-все, що робить для цих людей – правильно. І не тому, що бабця з дідом лежать в українській землі, ні… Була би вона філіппінкою, чи португалкою, чи афроамериканкою – байдуже… Марцела робила би те саме, позаяк неприкаяною не має права почуватися жодна людина у світі…

      Незабаром обидві жінки сиділи в гуртожицькій їдальні і «запанібрата», наче зналися безліч років, обговорювали план наступних дій. Обидві випромінювали тепло…

      – Я вам, Юлинко, ось що скажу. – Марцелі здавалося, що розмовляє з сестрою, про яку частенько мріяла, однак ніколи не мала. – У вашому випадку треба чіплятися за будь-яку пропозицію. Хоч я розумію, що працювати вночі – нелегко, та ще й з вашою… статурою…

      – Облиште… – заспокоювала жіночка. – Я звикла. Вдома навіть у дві зміни доводилося батрачити… І все було би добре, якби фабрику у райцентрі не ліквідували…

      – Хіба вам не виплачують соціалку? А як же біржа праці?

      – Потішна ви, Марцелко… Ми живемо у глухому селі. Аби добратися щодня на реєстрацію до райцентру й назад, треба витратити більше грошей, аніж оті мізерні державні подачки…

      – Ну добре, про це опісля… Зараз усе, що від вас вимагається –