Пробач, Марцело…. Вікторія Андрусів

буде добре. Ось побачите. Я це відчуваю – маю певні телепатичні здібності… Все. Бувайте… Ага. Ледь не забула… Не соромтеся попросити у пана Словачека завдаток і обов’язково купіть собі чеську телефонну карточку. Бо мені здається, своїми телефонними дзвінками пані Яндову ми вже замучили…

      Глава 8

      ПІЛЬГИ АВТОРИТЕТІВ

      Чорний «мерседес» із затонованими непрозирними вікнами заїхав на територію державної митниці. Скло повільно опустилося, і виструнчений прикордонник на рампі відрапортував: «Маю честь!» Іван поблажливо всміхнувся – служивий родом із його села, і поштивіше вітав хіба що начальника митниці.

      – Вільно, брате. – Підсміюючись дав команду і, висунувшись із вікна, поплескав його по плечі. – Ти вдома коли востаннє був?

      – Та вже й не пам’ятаю, брате. – Ця служба зовсім замучила…

      – Кидай ти оцю службу. У лісі цієї осені стільки грибів, що німці за кордон вагонами вивозять… Люди зносять до заготконтори, отримують від закупівельників двадцять п’ять рублів за кіло білих, і знову до лісу. Обдиралівка, звісно, але хоч зиму впроголодь не проживатимуть… А ти тут без толку бовванієш…

      Клаповухий довірливий прикордонник, не збагнувши, що над ним кепкують, виправдовувався.

      – Та я би залюбки… Але сезон закінчиться, а далі що? Палець смоктати?

      – А далі до мене на роботу… вільнонайомним… Або… Зброєносцем, правда, Жорику? – Іван повернувся углиб салону, де, вольгітно розвалившись на прохолодній шкірі, ловили гав Жорик зі Славчиком.

      – А я тоді що буду робити? – Ліниво потягнувся друзяка. – Ти хочеш крісло з-попід мене вибити?

      Хлопці розреготалися.

      – А ти на підвищення підеш, моїм замом будеш… Уяви собі, як це круто – замісник головного бандита району! – Іван аж причмокнув від задоволення – так відверто, хоч і жартома, оголошувати власний статус дозволяв собі мало хто. Позаду «мерседеса» почувся шурхіт коліс – підкотила ще одна автівка. Прикордонник блискавично змінив посмішку на регламентовану суворість і голосно перепитав:

      – Отож, хлопці, запитую: «Щось заборонене везете? Гроші, зброя, наркотики? Як ні, то проїжджайте, не затримуйте чергу».

      – Не соромно тобі таке запитувати? Хіба по нас не видно, що ми – люди інтелігентні? Зброю і наркотики бачили виключно по телевізору…

      І знову регіт… Об’їхавши чергу додатковою смугою для VIP-осіб, Іван пригальмував машину біля непозірної пластикової будки і простягнув паспорти у роззявлене віконечко для митного контролю. За кілька хвилин паспорти опинилися знову в Іванових руках, і «вікно до Європи» люб’язно розчахнулося.

      У кінці нейтральної зони також бовваніла рампа. Невидимий порух чарівної палички змусив її плавно піднятися догори. Сприймаючи все за належне, Іван залишався незворушним. Тільки двоюрідний брат Славчик, скоцюрбившись на слизькому, мов у кабінеті дантиста, шкіряному сидінні, здивовано коментував: «Ти і справді крутий, брате…»

      На