Пробач, Марцело…. Вікторія Андрусів

не все гаразд. Та це його не спинило, навпаки… – Іван замислився. – Ось ти… Узяв би хвору жінку? – допитливо подивився на Жорика.

      – … Не знаю… Ніколи над цим не думав. Але… Це ж – клопіт на все життя…

      – Ну ось, бачиш? – протестувавши приятеля, Іван полегшено зітхнув – той бодай не лукавив. – А Славчик, дізнавшись про її хворобу, сказав: «Тепер тим більше хочу її взяти. Бо як не я, то ніхто про неї не попіклується. Отаке-то…

      Увечері, заїхавши до знайомого і розрахувавшись за замовлену заздалегідь важкеньку, але мініатюрну «іграшку» дев’ятого калібру, що у кишені здавалась цілком непомітною («якраз те, що треба… виключно задля власної безпеки…»), Іван, нарешті, потрапив додому.

      Винайнята квартирка була невеличкою й затишною – недоцільним видавалося витрачатися на тимчасові комфортні апартаменти у той час, коли Іван штурмував будівництво власного будинку…

      На чималому кавалку землі неподалік від міста день за днем зводилися мури Іванової мрії… Спостерігаючи, як ота мрія крок за кроком утілюється у життя, Іван не раз уявляв собі, як з верхнього поверху доноситимуться дитячі голоси, а розкішними покоями ступатиме жіноча витончена ніжка… Щоправда, образ жінки, котрій належатиме ніжка, був доволі розмитим. Варто було Іванові кимось захопитися, як за нетривалий час починав нудьгувати у донедавна приємному товаристві, і відтоді не знав, як делікатно влаштувати «відчіпну», аби не уразити і не картатися докорами совісті. Тому виробив у собі звичку нікому нічого не обіцяти, позаяк за обіцянки треба відповідати… Натомість, користав жіночу стать, допоки милувала око й тіло, а як ні – витирав із пам’яті, власної й телефонної водночас.

      Увімкнув телевізор, зазирнув у холодильник і, зауваживши пустку, замовив по телефону піццу. Отаке воно – холостяцьке життя, підсміювався сам над собою, адже, правду кажучи, оте життя було йому до вподоби… Спортзал, друзяки, дороги, машини, мандрівки, ризик, вседозволеність… Та й не кожна дружина прийме його таким, яким є… Хіба що (усміхнувся власному припущенню, що скидалося більше на кепкування із самого себе)… знайти собі близьку духом поплічницю – як оті Бонні та Клайд у фільмі… Таке трапляється лишень в кіно. А у житті?

      Пригадав усі насурмовані рум’янами обличчя, схожі на хижацькі пазурі нігті, гламурні, розцяцьковані дешевими камінцями перебиранки, отупілі, позбавлені змісту погляди, що повсякчас юрмилися навколо у пошуках спотвореного власним розумінням щастя… Боже мій!!! Яке ж то все жалюгідне й легкодоступне… Не такого йому треба у житті, цілком не такого.

      Знову озвався набридливий телефон. Хлопчина на службовому моторолері привіз піццу – його улюблену, загорнуту вареником «кальцоне-фарчіту». Іван відрахував сором’язливому кур’єрові «чайові», після чого моторолер весело потарахкотів далі. Понюхав вмістиме коробки (після маминих смаколиків не спокусився) і відклав до ранку…

      Увімкнувши в телефоні беззвучний режим, вийняв з кишені небезпечну забавку і, з задоволенням повертівши у руках, заховав у шухляду…