Без козиря (збірник). Петро Панч

допомоги, навіть більше, переборовши батькову впертість, що тепер шпичками штрикала його совість, Гордій Байда, не певний, що зможе ще й сам прислужитися революції, не одну ніч, сидячи у в'язниці, думав над тим, щоб хоч менший син Ілько міг колись сказати, що батько напугав його на розум. «Вийшла з Климом у мене помилка, а вже Ількові шлях ясний. Подякують люди Климові, подякують Ількові, не забудуть і батька їхнього». Розбещений за його відсутність, Ілько тривогою наповнив батькове серце. В сірих очах під навислими стріхами кошлатих брів проступила скорбота.

      – А в тюрмі були такі завбільшки, як і ти. Теж революцію робили. Ваня такий був. Що ж він утнув з гайдамаками? Розвішали вони універсал їхній, як маніфест ніби, що тепер, мовляв, наша Україна самостійна. Ваня і подописував на цих афішах: «Від Києва до Берліна самостійна Україна!» І тобі пора за розум братися.

      – А в нас своя партія, – задерикувато сказав Ілько.

      – Он як, ціла партія? І багато ж вас у партії?

      – Хоч і небагато, зате варта і та боїться нас.

      – Кого це – «нас»?

      – Гараська, Митька Куцого і… мене. Нехай тільки тронуть.

      – Що, Митько Куций уже повернувся?

      – Давно. Усі пальці в перснях, а годинник який! І дні, і місяці показує.

      – А варта не чіпає?

      – Нехай тільки спробує зачепити, так наша партія їй покаже. У Митька шпалер хіба ж такий!

      – Попався б він Климові. Барахольник. А що тут про Клима говорять?

      Ілько зневажливо махнув рукою:

      – Комісаром, кажуть, у армії наставили. Хто тільки що візьме – зразу розстрілює. Псих!

      – Зате ти, дурню, розумний. Щоб ти мені про цих лоботрясів більше не згадував. А то я всю твою партію як спіймаю за вуха, так не те що шпалери, а й штани погубите.

      Ілько розтяг зневажливо губи й пішов з хати.

      – Що з цього хлопця вийде? – похитала Харита головою. – Самогон уже почав дудлити.

      – Хуліган вийде, як не схаменеться, архимник, от що!

      – У інших діти – серце радіє. Кажу: «Чого ти їх цураєшся? Хоч би й Василь Моренко – гарний хлопець. Чого ти злигався з цими антихристами?» – «Ті, – каже, – більше до комунії хилять, а я другої партії». Що це за партія така? Один ракло, а другий босявка. Ото тільки й знають бешкетувати та собак дражнити.

      – Яка там партія! – роздратовано відказав Байда. – Босота, а не партія. Партія комуністичеська – ото партія.

      Того ж вечора до маленької Байдиної землянки завітали Семен Сухий і Гирич. Їхня настороженість і стурбовані погляди на хатину, в якій сиділа принишкла Харита, здивували Байду.

      – Що це ви як на жаринах сидите?

      – Тепер і товаришеві своєму не віриш, – пояснив Гирич. – Ілька вашого вдома немає?

      Байду це запитання гостро штрикнуло в саме серце. Він аж пересмикнувся увесь:

      – Десь вештається. Та воно ще дурне, вигадали тут якусь партію з Гараськом.

      – Через таких дурних у нас уже немало запроторили в Берестя.

      – А то й у Сілезькі рудні, – додав Семен Сухий. Він був усе такий же спокійний, врівноважений