Без козиря (збірник). Петро Панч

Хитрий був чоловік. Працював тоді шахтар по дванадцять годин без просвітку. В день получки Деригуз надівав плисову жилетку, срібний ланцюжок через увесь живіт, мастив оливою голову, ставив на стіл журавля з горілкою, діставав рахівницю, табель і, весь сяючи, як мідний п'ятак, починав викликати. Підходить моя черга.

      «Найняв я тебе, – каже, – Гордію, більше з жалості: сила в тобі велика, а даром пропадає, – підморгує й підносить повну склянку горілки. – Ану, – каже, – хильни». – Випиваю горілку, ущипнув трохи хліба, щоб заїсти.

      «Ну, а тепер, – каже, – давай порахуємось». – А в мене від горілки душа вже танцює.

      «Штани ти брав?» – Штани я справді брав.

      «Чуні брав?» – І чуні брав.

      Оксентій Петрович скинув одну кісточку, скинув другу.

      «А семигривеника я тобі позичав?» – Я добре пам'ятаю, що тільки гривеника.

      «Здається, – кажу, – не семигривеника».

      «Те, що здається, ще не факт», – каже. І ще кісточку на рахівниці – кидь.

      «А шість раз по двадцять, – і клацає під горлом пальцем. – Було таке?»

      «Може, й було».

      «Було, було», – каже. І ще кісточку – кидь. Бачу, і кісточок уже мало зостається! «Ex, – думаю, – за віщо ж я руки, ноги надсаджував?» А Оксентій Петрович ще привітніше:

      «Гарні ви хлопці. З такими іще по склянці не гріх. Вип'єш, чи що?»

      І наливає знову повну. А в мене вже душа розходилась.

      «Давай!» – І одним духом до дна. І такий мені ублажливий вже здається Деригуз, наче ніколи й не був стервом.

      «От усі ви такі, – каже, – а завтра будете катом називати. Тобі й гроші потрібні?»

      «Потрібні гроші. Жінка, – кажу, – гола, сам голий».

      «Так бери в мене черевики. Отож залишилось півтора карбованця, а решту відробиш».

      «Відроблю, – кажу, – Оксентію Петровичу!» – Хоч черевики півтора карбованця й не варті, а тут ще душа горілки просить. Деригуз на це тільки й чекає. Скінчить видачу получки і останні краплини вицідить із журавля. Це б тільки починати получку, а горілки вже нема.

      «Бери, чортяко, останні, тільки діставай!»

      «Та де вже наше не пропадало, – каже. – Не можу, – каже, – я бачити, як людина мучиться. Така вже в мене характерність м'яка».

      «Пошукати тільки такої», – думаємо про себе.

      А він уже дістає іще четвертину.

      «Підходьте по черзі».

      Шахтарі юрбою пхаються до столу. Деригуз знову наливає кожному по склянці й приказує:

      «А за годину ще по півстільки дам, тільки лягайте до біса спати та й на роботу. Це ж, не забудьте, по тридцять копійок».

      Шахтар, бувало, вип'є, чвиркне крізь зуби – ото і вся закуска, лягає на піл і вслухається, як цокає велика «цибуля» перед Деригузом на столі. Ще й черга, бувало, не скінчилась, а вже хто-небудь підводить свою патлату голову й гукає:

      «А я вже нарахував годину!»

      Та Деригуза не обдуриш: він сидить, як копиця на полі, і цідить крізь зуби:

      «Ти навчися попереду хоч до десяти лічити».

      Капають