.

не захоче підставляти боки. Деригуз обом по шкалику горілки. Тепер вже нічого більше не зостається, як тільки спати, а потім знову в мокрий вибій, і так аж до нової получки. А захоче шахтар перейти на іншу шахту, так йому ні в чому й за виселок вийти: голий як бубон. Усе з горя пропив. Ще коли влітку, то хоч лопухом прикриється, а взимку, в стужу, коли треба, може, верстов зо три пробігти, тоді такий шахтар збирає, де тільки знайде, лахміття, рогожу, бабські подрані спідниці, підперізується перевеслом із соломи і летить. А Северинові довелося летіти, так і лахміття не знайшов: одною соломою спеленав себе та так і помандрував світ заочі. А ти, Задоя паршива, тоді, мабуть, на пшеничних паляничках ріс, мої ґрунти скуповував та пив з нас кров, як Деригуз.

      Гордій Байда сердито блимнув на Задою, але в нього в ногах сидів уже не Задоя, а Деригуз Оксентій Петрович і хитро підморгував маленькими, ніби осокою прорізаними, очицями. Байда з огидою, як павука, скинув його з ліжка. Деригуз упав накарачки, заліз у темний куток й звідти почав скімлити, аж доки не загув на всю хату.

      Гордій Байда кліпнув очима.

      У хаті все ще душив самогон. Ілько з перекривленими, потрісканими від жаги губами хропів у кутку. Над ним стояла, підперши долонею щоку, мати і скрушно хитала головою:

      – І сьогодні, мабуть, не піде на роботу. Може, хоч тебе слухатиме; мене – й вухом не веде.

      Гордій Байда штовхнув його ногою:

      – Ану вставай, гуляко!

      Ілько щось буркнув і повернувся до стіни.

      – Гудок уже був, чуєш!

      – Нехай собі гуде, а я не піду.

      – Чому?

      – Не піду.

      – Ільку!

      – Одв'яжіться. Сказав не піду – і не піду!

      – Може, в нього голова болить, – вставила Харита, готова вже захищати його від батька. – Болить голова, синку?

      – Не ваше діло!

      Гордій Байда засопів, як над важкою грудою вугілля. Ще б хвилина – і він розчавив би його кулаком. Мати сполошилась:

      – Це він спросоння. Ти не турбуйся, він піде.

      – Щоб ти мені його вирядила на роботу, – під давно не голеною шпакуватою бородою важко ходили сірі жовна. – Розпаскудила хлопця!

      Насупивши брови, Гордій Байда надів шапку і, за звичкою знявши з стіни обушок, пішов з хати.

      – Хоч би ж хліба вкусив…

      Байда навіть не оглянувся. Напосідлива думка за всяку ціну стати знову на роботу підганяла його на шахту.

      Гора породи, ховаючи в тумані голову з тьмяним вогником на лобі, пломеніла зеленкуватими і жовтими язиками і курилася димом. На копрі ворожили шпицями шківи, а з паровичні вихоплювались білі клубки пари й обволікали чорні будівлі. У світлі електричних лампочок то з'являлися, то зникали похнюплені постаті шахтарів. Гордій Байда заздро стежив, як вони заходили до лампової, збиралися купками, йшли до кліті. Їхні лампочки в сивому тумані миготіли, мов світлячки в лісі. Звиклим вухом він ловив сигнали, брязкання залізних дверець і навіть крізь товсті стіни бачив, як вагончики з брязкотом вистрибували на плити й гриміли по естакаді. Байда п'ятнадцять років щоденно топтав ці плити, вдихав густий цигарковий дим, штовхався поміж обдертих, замурзаних, завжди готових на гостре слово своїх товаришів. Шахта