Без козиря (збірник). Петро Панч

так розперезалися, – сказав Сухий, побачивши біля себе Байду, – читай!

      – «Запроваджується дванадцятигодинний робочий день!»

      – Кажи! – недовірливо проговорив Байда.

      – А ось ще краще.

      Поруч висів другий наказ німецько-українського командування. На ньому жирним шрифтом вирізнялися рядки:

      «За псування і поламку машин і іншого шахтного майна винні будуть заарештовуватись і відсилатися до Катеринослава».

      Але останній рядок був ще загрозливіший: «За невихід на роботу – розстріл!»

      Під ногами, як рінь на березі, шелестів штиб. Обурені шахтарі переходили від одного гурту до другого, ніби шукаючи розради.

      – Що ж це таке? – недомислено озиралися довкола вимазані в сажу, масні від поту шахтарі.

      Байда був вражений не менше за інших. Він, забувши, що його, власне, це вже не обходить, теж шукаючи відповіді, безпорадно озирався навколо. У кутку стояв Гнат Убогий. Він щось сердито бубонів і бив по руці кепкою, над якою спалахами підносилися хмарки пороху. До нього підійшов охлялий з туги Люй Лі.

      – Хабібула товалис, нада у земилю.

      Від його слів ставало ще тяжче.

      – Вони скоро всіх закопають у землю, – сказав Убогий. – Хабібулу поховаємо, Люй Лі. Ти не турбуйся.

      – А живим що робити? – запитав Василь Моренко, трохи нахилений на прострелену ногу.

      – Та дванадцять годин працювати їм не будемо! – відповіло разом декілька голосів.

      – Сказяться вони!

      – І за ту саму плату?

      – Просто якась провокація!

      Довкола них наелектризовувалась атмосфера. Сонце, виблискуючи на стальних обушках, викрешувало іскри, від яких, здавалося, зараз вибухне чорний порох. Коногони з задерикуватим виглядом штовхалися біля Задої, який відгризався від них з купою своїх однодумців. Коногони, з товстими петлями арапників на шиї, з виглядом уже повішених, грізно вертіли очима й підсилювали своє обурення крутими словами:

      – Вам-то нічого, що за два місяці і досі не заплатили, а ми скоро виздихаємо!

      – Уже й виздихаємо, – крутив докірливо головою Задоя. – Конєшно, розцінки малуваті: війна. Страна бедная стала.

      – Нехай у тебе позичить. А ми дурно працювати на буржуїв не будемо!

      – Попросять. – І Задоя кивнув догори. Над головами на естакаді маячив солдат у касці й з багнетом за плечима.

      – І ми колись їх попросимо. Думаєш, навіки це?

      Байда розповів уже про своє звільнення. Почуваючи підтримку з боку шахтарів, він тепер дав волю своєму обуренню. Його бас гудів голосніше за всіх і збуджував інших:

      – Треба тільки купи держатися.

      – Що вони тоді зроблять з нами?

      – Якби ж усі так!

      Треба було, щоб про це хтось крикнув голосно, і вони безпорадно озиралися довкола. Час уже було спускатися в шахту, проте шахтарі все ще топталися у дворі, не знаючи, на що зважитися.

      – Як був ревком, тоді знали…

      Хтось із задніх гукнув:

      – Максим Мостовий!

      Голови,