Без козиря (збірник). Петро Панч

дай. Чуть дай, ну!

      Западає тиша. Не чути навіть шереху. Коногон чекає і раптом вибухає майстерною лайкою:

      – …Чуть дай!

      Цей піднесений, насичений волею і каскадом динамічних слів вигук, мабуть, доходить до коня, як до солдата військова команда. Вагончики здригаються, і партія посувається вперед, посувається не більше, як того хотів коногон. Потім вагончики починають гуркотіти густим металевим басом, їх покриває в'їдливий степовий посвист, і партія мчить у чорних тунелях до бремсберга.

      Гарасько чухає свою кудлату голову, схожу на чавун, шморгає носом і йде по вагончик.

      – Ex, жисть-жестянка! – лається, слово в слово повторюючи коногона.

      Ількові ця «жисть» теж починає не подобатись. На колінах не було вже живого місця. Руки вкрилися виразками. Він уже ледь тяг порожні санки, впирався тільки пальцями ніг, падав на лікті, але від цього санки ставали ще важчими, а тіло боліло ще більше. У вибої, на купі вугілля, Ілько побачив десятника Макуху з вусами фельдфебеля і з одвислим волом. Кругловидий десятник сидів, як сова, і важко відсапувався. Семен Сухий косив на нього очима:

      – Стомився, сердешний. Чого ото очі витріщив?

      – Душу витріщиш, не те що очі.

      – Ти про що?

      – Уже одного немає.

      Занесені для ударів кайла застигли в повітрі.

      – Кажи толком.

      – Видали на-гора в лантусі.

      – Кого?

      – Хабібулу. А сам винен. Тільки почали палити бурки, а його, косоокого, й піднесла чортяка. Нехрист голомозий!

      – А ти, звичайно, караульних не поставив?

      – Настачиш тих караульних.

      – Кишені хазяям набиваєте! – Ілько побачив, як закипає батько. – А шахтар нехай гине? Тоді ще й «сам винен». Геть з вугілля!

      Десятник пхекнув і, погойдуючи підвішеною на шиї лампочкою, поліз на штрек.

      – Посіпаки чортові! – кинув услід Семен Сухий. – «Сам винен!» А оце, що без повітря задихаємося, теж самі винні?

      – Чи було коли, щоб хазяї були винні? Ну почекайте, знайдемо тоді винних!

      Гордій Байда спересердя загнав кайло у вугілля по саме кайловище. У Ілька від десятникових слів похололо всередині. Страх скував руки й ноги, на які він і без того вже не міг спиратися. Шпаркий піт заливав йому очі, а вибійники, зціпивши зуби, ще скаженіше кидалися на вугілля. І воно цілими брилами обвалювалося на під.

      – Повертайся, повертайся, хлопче! – підганяв Гирич. – Вугілля вже нікуди відгортати.

      – Ще засипле. – Семен Сухий наставив вухо. – Бач, підкрадається як.

      Підпірки лускали й кололись. Від них уже відлітали тріски, а на кругляках під стелею виростали білі качани із розчавленої сосни.

      Вибраний «стовп» сідав.

      Гордій Байда декілька разів уже зиркав на сина. Ілько мало не плакав. Тоді він одкинув кайло і взявся за лопату.

      – Ану, хлопче, перепочинь трохи. Попервах воно важкувато.

      – Та я не стомився, тату! – тремтячим голосом виправдувався Ілько. Йому не хотілося, щоб до нього ставились як до малого.

      – Іди, йди на штрек, подихай трохи. А то вже й