Без козиря (збірник). Петро Панч

не терпілося, і він, почервонівши враз по самі вуха, вигукнув за батька:

      – Номер три – вісімдесят чотири! Читати, мабуть, арифметики розучилась?

      – Та вона ж ось, хай їй чорт! – І Маруся брязнула номером, а потім у віконце просунула лампочку.

      Гордій Байда цупкими пальцями обійняв лампочку за масне денце і, мабуть з радості, яка гарячим струмом пройшла по його тілу, ніжно сказав:

      – Гарна з тебе буде невісточка!

      Маруся зашарілася, зирнула сірими вологими очима на Ілька і чмихнула: він закохано кліпав очима.

      – Ну чого баньки вилупив? Держи лампу, капловухий!

      – Мій номер…

      – І без номера знаю.

      Задні весело зареготали. Голосніше за всіх гудів бас батька, що дивився на лампочку, як голодний на шматок хліба.

      У ній горіла жовтою цяткою на ґнотику його доля.

      – Старий шахтар, що ти хочеш, – підморгнув він до збентеженого Ілька, який не знав, куди сховати свої очі.

      Уже на порозі Гордій Байда зіткнувся з десятником.

      – А ти вже й лампу одержав? – сказав десятник з вусами фельдфебеля й одвислим волом. – Усердний! Ти поки що здай її назад: у контору викликають.

      У Гордія Байди шпакувате від неголеної бороди обличчя посіріло ще більше.

      – Чого ж я буду здавати лампу? Чадитиме панам, чи що?

      – Та й з лампою можна. Тільки краще здай. Марусю! – гукнув десятник у віконце. – Візьми Байдину лампу й номерок, нехай у тебе побуде, – а як, може, повернеться, знову віддаси.

      У Байди лампочка застрибала в руках.

      – Ти що – заарештував мене, чи що? Бери, бери, а то ще вкраду. Я ж літун!

      Тут десятник відчував себе сміливіше, ніж учора у вибої, і одверто зловтішався з переляканого вигляду Байди:

      – Гайка ослабла? Іди, іди!

      Стурбований Ілько, як тінь, посунув за батьком. Біля контори їх догнав Семен Сухий:

      – Ти, хлопче, йди в нарядну, скажи про це Убогому, а ми підемо в контору – побалакаємо.

      Ілько повернув назад до нарядної. Звідти чулись вже якісь збуджені голоси, а Гордій Байда з Семеном Сухим переступили поріг чорної від сажі й цигаркового диму контори. В одне з віконець виглядала голова зачучвереного конторника.

      – Ви кликали мене? – торопко запитав Байда.

      – Тобі чого?

      – Це я, ніби кликали в контору.

      – Байда?

      – Атож!

      – Ти що там, образив пана техніка?

      – Тільки правду сказав.

      – Так от за цю правду, а по-нашому – це образа при службі, ти звільняєшся з роботи. Іди до рахівника.

      – То ість?

      – Без усяких «то ість».

      Гордій Байда від несподіванки розгубився. Він розгублено глянув і на Сухого, ніби не покладався на свій слух. Семен Сухий стояв, обпершись на кайло, і жував кінець свого пожовтілого вуса.

      – Ви що? – запитав він у віконце. – Погодили це зі спілкою? У колдоговорі, пригадую, сказано…

      – Спілка нам не указ, –