Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук

Шепетючка заходилася коло кухні готувати вечерю.

      З ліжка почувся шепіт, я глянув: сухі губи хворого ворушилися, я підійшов і нагнувся над ним.

      – У мене не тиф, – почув я тихе. – Не бійтеся. В мене жовтуха. Вибачте, везли до Коломиї…

      Хворий відкинув на подушку голову, заплющив очі. Я приклав руку до його чола – гаряче.

      – Піду до Шубертівни, – сказав я. – Вона трохи знається на медицині. Дайте йому пити.

      Шубертівна поїла хворого молоком, настоями з трав, медом. У нього почалося маячіння, щось він говорив або співав із гарячки. Іван прислухався і вловлював слова начебто з якихось віршів чи пісень, з подивом поглядав на вчительку: мова офіцера була не російська. Схоплював окремі фрази: «Ой ви думкі, думкі, серца майго рани… што ви закруцілісь віхрам надо мною… рад би я нє думаць і нє знацца з вамі…»

      – Може, він поет? – допитливо глянула на Івана Шубертівна.

      – Може… А мова його… чи не білоруська?

      – Білоруська… Кого в російській армії тільки немає…

      – «Ex ти, доля, доля, голад та беднота, не свая тут воля, нє свая ахвота…» – проривався з горла хворого хриплий спів.

      Іван із Шубертівною мінялися біля офіцера цілих чотири доби – з милосердя й цікавості: хто він, чому в гарячці наспівує по-білоруськи? В Івана зроджувалася щемна надія, що він почує від цієї людини щось дуже для нього потрібне, а може, й рятівне.

      На четвертий день криза минула, хворий заснув, а коли прокинувся, очі мав чисті. Він ніяково усміхнувся, спитав:

      – Хто ви?

      – Ми вчителі, – відказала Шубертівна. – А лежите в селянській хаті.

      – Так, так, – пригадував офіцер. – Від Пруту вернулися, вода була велика… А везли мене від бівуаку до бівуаку від самого румунського кордону, перекидаючи з воза на віз: заразного в поїзд не приймали. Думали – тиф, а тифозний шпиталь аж у Коломиї. Та все придивлялися, чи живий, – клопіт мали зі мною… Вчителі, кажете. І я вчитель. Красковський повідкривав вам школи… Людина!

      – Ви знаєте Івана Гнатовича? – спитала Шубертівна.

      – Сябр він мій, білорус.

      – А ви хто?

      – Поручник Міцкевич. А звати Кастусь.

      – Ого! – не стримався Іван. – Таке прізвище!

      – Звичайне, білоруське. Великий Адам теж з білорусів…

      – Ви поет? – насмілився спитати Іван.

      – Як сказати… Кожен білорус – поет, хоч не кожен грамоту знає. А хто навчився її, той повинен писати. Тільки слово може розбудити народ. Усе на світі починалося із слова – навіть у Господа Бога… – Хворий сперся на лікоть, хотів підвестися, та не міг. – Зовсім став я ні до чого, – мовив скрушно. – Питаєте, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вірші, книжечку до війни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом. Колосок по-вашому. Такий собі псевдонім видумав: Якуб Колас…

      Він із подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася із стільчика, подалася до нього, збентежена і втішена, наче впізнала давнього знайомого.

      – Не