Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук

Читать онлайн.



Скачать книгу

здвигу, і його пересмикнуло: Господи, ще ж нічого не почалося, ще ж ніхто не знає, буде чи не буде створений при австро-угорській армії український легіон на зразок Першої стрілецької бригади Пілсудського, а вони вже погризлися за регалії, нібито в майбутній боротьбі вирішуватиме перемогу не сила, не єдність, а барвисті кунтуші і розцяцьковані піхви шабель. Хвалити Господа, що на ньому сірий однострій рядового стрільця…

      Колона рушила. Попереду Михайла карбує крок хорунжий Шепетюк із «манліхером» на ремені, на ньому вишивана лляна сорочка, зелений кунтуш і червоні шаровари; й здається враз Михайлові, що вони відмаршировують на фронт, і той пишний одяг виваляється окопною глиною і кров'ю… Колони йдуть одна за одною, грає оркестр, хор співає «Нумо, браття, до зброї, ходім погуляти!», пісня захоплює дух, з нею легко йти до бою, Михайло співає теж, плече ниє від «верндля», – як він буде воювати, коли в нього вкладається тільки один патрон?.. До тями повертають його вигуки «слава!» – це вітають їх люди, що стовпилися з обох боків вулиць на тротуарах.

      «Уже й слава, а за що?» – дошкулює Михайлові гіркота, він не терпить патріотичного галасу, і на гадку приходить, ніби для відради, Катруся. Питав Гриця, чи не приїхала, бо вже мала б бути. Писала Михайлові, що відшукає його в університеті, на Замарстинів не піде: міста не знає. А він на лекції уже й не ходить… Невже Гриць затаїв?

      Здвиг іде Кадетською, Коперника, Словацького, Підвальною, Валовою, а на Академічній, біля пам'ятника Фредрові, чільні колони зупинилися, щоб підтягнулися задні, і тоді Михайло побачив серед натовпу Катрусю. Стоїть у білій сукні й сама біла, мов шумка на молоці, спинається на пальці й махає йому рукою; Михайло перешикувався на край ряду.

      «Я записалася, Михайлику, до семінарії, але нічого певного мені не сказали». – «Ти давно приїхала?» – «Позавчора. В університеті тебе не розшукала». – «Де ти зупинилася?» – «Гриць влаштував мене в одної господині на Руській». – «Гриць?» – «Хіба він тобі не казав?» – «Ні, не казав… Ось що, звернися у «Жіночу громаду», там можеш дістати рекомендації в семінарію, якщо… А втім, чекай мене після олімпіади в парку, біля пам'ятника Кілінському», – і колона рушила.

      Олімпіада розпочалася гімнастичними вправами пластунів. Стрільці стояли лаштунками з лівого боку трибуни, а зовсім недалеко, на парковій галявині, збирався чоловічий гурт. Крізь просвіти між деревами Михайло побачив укопаний посередині галявини гладкий високий стовп, з вершка якого звисала довга ковбаса, а на зрізі стовпа стояла пляшка. Гурту прибувало, якийсь ґевал спинався на стовп, сповзав і знову ліз догори; регіт, крики, свист лунали в парку, заглушуючи музику; стрільці кинулися розганяти хуліганів, які намірилися зірвати свято; червонопикий вервела таки видряпався наверх, схопив у зуби ковбасу, в руку – пляшку і сповз униз.

      – Фірма Бачевського, панове! – вигукнув, розкорковуючи пляшку; Михайло впізнав Едварда.

      – Паскудо! – скрикнув і замахнувся на нього кольбою «верндля», та Едвард