Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук

Читать онлайн.



Скачать книгу

і копіткої праці. Настроєність на практичні діла – це, на мою думку, природний спосіб існування нації. Війна принесе волю або неволю нашому народові: хто виграє – нині ми не вгадаємо. Але в кожному разі треба буде працювати, бо ж ніхто не ходитиме після війни в лавровому вінку переможця чи в терновому – мученика. Я настроюю себе на працю.

      – Добре ти сказав, тільки ж спочатку буде битва.

      – Обставини самі підкажуть, де мені бути.

      – Пацифіст… – проказав Гриць.

      – А ти? – звернулася учителька до Катерини.

      – Я вчуся, – коротко відказала дівчина. По черзі глянула на кожного з нас і повторила: – Я вчуся. І в цю хвилину – теж.

      Ми спожиткували свячене, подякували господині й повставали з-за столу. Пані Шубертівна провела нас до порога, поцілувала кожного в чоло, промовила:

      – Може, востаннє бачу вас. Я стара, а завірюха іноді триває довго. Тільки живі залишіться, тільки живі…

      Ми з Михайлом провели Гриця і Катерину до війтового обійстя.

      – Від'їжджаєте завтра? – спитала Катруся. – Та що це я питаю: знаю, що від'їжджаєте… Після матури, Михаиле, я приїду до Львова записуватися у семінарію. Ми там зустрінемося.

      Я відчув, як ревнощі враз полишили мене, – аж дивно стало. Дивився на Михайла й Катрусю і любувався: вони так пасували одне до одного!

      З листів Михайла Шинкарука

      У кінці квітня на небі з'явилася комета, і тяжко захворів цісар Франц-Йосиф. Комету можна було побачити голим оком на передсвітанковому небі, а про недугу самодержця повідомляли газети в рубриці «Цісар недужий».

      Господар дому на Замарстинівській, неподалік міської різні, Збігнев Лукасевич, у якого Михайло винаймав кімнату, сказав увечері, підкручуючи пальцями шляхетські вуса:

      – На небі знамення, а на престол сяде завзятий Франц – Фердинанд… Буде війна – і шлюс! Я ж знаю: німецький ворожбит Нострадамус ще чотириста років тому написав про 1914 рік у своїй книзі пророцтв: «Студінь скаженіє. Він іде. Жінка постраждає».

      У пана Збігнева тільки й було шляхетського, що вуса, закручені догори спіральками: працював він трамвайним кондуктором, проте плебейська посада, яка давала йому можливість вивищуватися над людьми – примушувати купувати квитки, штрафувати й виловлювати «зайців», – зробила його самовпевненим і категоричним. Малжона Сташка ніколи чоловікові не перечила, щоб не наразитися на образи, які завжди чатували в господаря на кінці язика крутою лайкою. Два дорослі сини, які заробляли на хліб у ковбасному цеху замарстинівської м'ясарні, жили своїм окремим побитом і дома лише ночували, справно віддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, – у домі на краю передмістя чутно було вечорами тільки приглушений голос старого Лукасевича, торохтіння посуду й голосне плямкання за їдою, а ще пискливий дзявкіт покойового песика Нарциса, який сидів біля ніг старшого сина і вилизував йому спітнілі пальці.

      – Жінка завжди постраждає, не треба бути великим пророком, щоб таке вгадати, – не змовчала цього