Вогненні стовпи. Роман Іваничук

за каміння, вже вийшов на чолопок і підходить до жіночої постаті, а вона не рухається – не хоче вертатися Софія до села, нема вже їй до спорожнілої вітцівщини ніякого діла; стоять обоє довго-довго, й нарешті сходить униз Ілько, зникає в переярах, а жіноча постать і далі стоїть незворушно; за якийсь час Ілько з'являється в Потоках, минає Наталчину хатку, виходить стежкою на своє подвір'я й розводить руками:

      «То не Софія, то кам'яна фігура…»

      «Але ж голосила, я сам чув!» – кинувся Йосафат.

      «Може, велика розпука обертає людину в камінь?» – невпевнено промовив Федір.

      Й більше ніхто не сказав і слова, тільки Йосафат мовчки дивувався: все може бути, але ж чому тоді старі Томенки в камінь не перемінилися – значить, є в людині сила дужча за найтяжче горе; він бездумно діткнувся пальцем до метелика й відсмикнув руку: розіп'ятий на шибці провісник ранньої волі був мертвий.

      VI

      Юрко Васютин жив на Сталашуковій горі: його чепурне обійстя, обгороджене воринням, стрімко вибігло з лісу і впору зупинилося над крутим буйнотравним схилом, яке косарі викошували не пригинаючись, – і якби ступило ще крок, то покотилося б, мов писанка, по соковитих левадах аж до Волового, щоб спинитися перед призьбою іспаського гостинця; того ж маєвого ранку лісникове обійстя з остраху подалося назад і вперлося в стіну діброви, немов людина перед розстрілом: на гостинець виїхало вантажне авто, зупинилося, з нього повискакувало четверо військових – два в зелених, два в чорних мундирах – і з автоматами напереваги поквапилися вгору.

      Ні гайовий, ні його жінка не сподівалися напасті; зайняті обходом худоби на оборі, вони уздріли поліцаїв аж тоді, коли ті увірвались на подвір'я й кинулися промацувати стріху – і ось один з них, в гестапівському вигнутому кашкеті, не довго пораючись, витягнув з-під протрухлих сніпків вороновану дубельтівку, роззявив у німому сміху рота й гарикнув на чорномундирних поліцаїв, щоб взяли господаря, який стояв, не усвідомлюючи гаразд, що діється, а жінка тільки простягнула вперед руки і крику з горла видобути не могла, коли поліцаї штовхнули ґазду прикладами автоматів у спину й погнали стежкою вниз до тракту, де стояла вантажівка; вони витягнули з кабіни якогось вуйка в кептарі, шпурнули його у фосу й заштовхали досередини гайового; Юрко Васютин ще встиг оглянутися, він упізнав навідника і виплюнув йому в обличчя слово «Юда!»; хряснули дверцята, машина рвонула з місця й зникла в ямі Глибокого мосту, щоб звернути потім на коломийський тракт; вуйко в кептарі порачкував фосою вздовж гостинця – поліцаї на нього вже не звертали уваги, вони вийшли на вишутровану баудінстами доріжку й подалися вгору по Воловому – до Боднарівки.

      …Йосафат і Шинкарукові хлопці перебували дома на вимушених канікулах: в Коломиї, а теж у Львові, спалахнула повальна епідемія плямистого тифу, й навчальні заклади позакривали; Ілько Федорів навіть радів з цього приводу: підходило перше сапання, й треба було рук до роботи; учителя, звісно, така оказія не тішила,