Вогненні стовпи. Роман Іваничук

не раз говорили: Сталін усього не знає. Ні, він знав усе: терор – то справа його рук. Тож запам'ятайте, ця страшна влада не має права на існування!»

      «Так ось який ви…» – тільки й сказала Марфа і подалася пішки до Коломиї.

      Мирон перестав читати, підвів голову… Отакий перший розділ: Мирон, звичайно, знає, що його треба ще не раз переписувати, розширювати; ну а в другому буде мова про те, як люди розбили в Станіславові тюрму, коли відступили більшовики, й винесли на подвір'я змасакровані трупи; на ратуші майорить синьо-жовтий прапор, по селах організовуються «січі» – хлопці марширують, співають, готуються вступати до українського війська, та німці знімають прапори, забороняють екзецирки, і врешті народжується в Галичині нова пісня: «Що не встигла зробить Польща й большевицька лапа, доконали катування клятого гестапа…»

      Йосафат дивувався, що Мирон не боїться писати такі речі. «Невже ти думаєш, що совіти так і залишаться за Прутом і ніколи сюди не прийдуть? Що буде з тобою, коли цю повість прочитають вони?» – «Рукопис можна заховати…» – «Тоді яка з нього користь?» – «Так вічно не буде:

      совіти ще повернуться в свої Сибіри, – всі ж говорять, що розпочнеться Третя світова війна». – «А якщо не розпочнеться – як маємо далі жити?» – «Сільські хлопці пішли в партизани, й ми підемо». – «І всі мають загинути за Україну, а Україна – то хто, як не ми?» – «Та невже ми будемо змушені розбудовувати Україну більшовицьку?» – «А як іншої немає, то що робити? Треба працювати: хто стане військовим, хто вченим математиком, ще інший інженером або винахідником – і так виживатиме народ». – «Тільки для письменників не буде місця на нашій землі – а чи може існувати нація без літератури?» – «Письменники хай досліджують історію народу…» – «Цього мало: люди мусять знати правду про нинішній день. І тому треба писати про все, що сьогодні відбувається, скоріше чи пізніше написане побачить світ». – «Може й так…»

      Коли Йосафат пішов, Мирон загорнув рукопис у шматину й засунув згорток глибоко під дахівку.

      VIII

      На початку березня курінь «Гайдамаки» отримав наказ розчленуватися на сотні й перейти похідними відділами по двісті стрільців з Манявських гір на терен «Повстанської республіки» й зайняти постої по лінії Прута від Яремча до Чернівців.

      Сотня «Сурма» під командою Крука мала стати в Камеральному лісі між Іспасом і Боднарівкою; вона долала свій маршрут низами, обходячи Яблуницький перевал, й нарозвидні передова стежа здаля помітила довгу валку зеленомундирного війська, що спиналася на гірський хребет; за пішою колоною тягнувся обоз із артилерією та амуніцією; легкі гармати волоклися за вихудлими кіньми звивистою дорогою вгору, а важкі залишались напризволяще внизу; над валкою лунали безугавні крики й команди, капрали цвьохали нагайками по конях і по солдатах – мадяри квапилися перейти кордон, щоб чимшвидше допасти до своєї землі, не знаючи, що вона вже не їхня: Мадярщину кілька днів тому зайняли німці.

      Василь Маланюк сидів на передку воза