Вогненні стовпи. Роман Іваничук

в душі вже мертвих, кольбами автоматів із хати й викидали, немов дрова, у кузов машини, а Босня притихла, завмерла, сховалася – ніхто й не писнув, ніхто не хотів тепер жидів і знати, хоч вік прожили з ними в сусідстві, та саме тієї хвилини наднесло з Вулиці Йосипа Кобацького, і він загорланив на всю Босню, захлинаючись та приказуючи:

      «Так вам, паршивці, й треба, досить ви вже напилися нашої крові!» А тоді з кузова підвелася стара Шпайхерова й прорекла страшні біблійно-пророчі слова: «Почекайте, почекайте, нами розчинять, а вами замісять!» – і повис той проклін над селом: люди вмить згадали вбитого оленя й чорну печатку смерті на Матіївському узліссі.

      …Згадки пливли, ніби повторювалося прожите, і гойдалися над дебеславською дорогою три трумни, засвідчуючи, що прокляття Шпайхерової таки сповнюється; заглянути в домовини ще раз і знову пірнути в чорну отхлань несусвітньої розпачі було Йосафатові невміч, він мусив від страшних згадок кудись утекти, бо зачерпнути розради не мав у кого: на вуглі найбіднішої в селі хатки стояла розкішна, неприступна й смутна Наталка Слобідська – вона лиш почала виглядати свою долю, а Йосафат її долею не був; на чолопку Шпаєвого знемагала на березневих вітрах, немов монумент скорботі, постать Софії Маланючки, – куди ж сховатися Йосафатові від цього розіп'ятого життя, а ноги самі несли його до вчительського будинку, що – чепурний, під червоною черепицею, з верандою й балкончиками – височів над Боснею, ніби прообраз майбутньої цивілізації.

      З учителевого подвір'я виходив, перехнябившись під коромислом із двома повними відрами, дурний Юзьо: він уже відправив свій недільний молебень, – дивувався завжди, і цієї хвилини, Йосафат, як то в темній голові блаженного вмістилася вся літургія, а вирятувала вона Юзя з німецької каторги, бо побожні бауери були певні, що до них на роботу потрапив туземний священик, вони боялися гнівити будь-якого Бога й виписали дивному остарбайтерові відповідний документ, у якому було зазначено, що пред'явник є духовною особою; Юзьо показував аусвайс на кожній залізничній станції, і колійовці відправляли його у відповідному напрямку, аж поки не доїхав до Матійовець, де вже сам упізнав дорогу й добрався через Пиконів до Боднарівки… Юзьо глипнув добрими балухатими очима на племінника й попросив закурити, некурящий Йосафат подав йому спеціально припасену цигарку, і втішений Юзьо заспівав тоді весільної; дивувався Йосафат, звідки в їхній хаті взялося стільки музики, бо ж, сидячи в пасіці, старий Федір водно співав коломийок, Ілько при першій-ліпшій нагоді накручував грамофона, Юстина недільними ранками молилася співучим голоском на призьбі, й Маруся, коли лупцював її Федір, лементувала співом сільських голосільниць, духовні й світські пісні у виконанні Юзя без угаву лунали над Боснею, і цієї миті Йосафатові груди, хоч сам був до співу німий, мов риба, розривав звідчаєний реквієм.

      Загледівши крізь вікно Йосафата, вийшов на поріг молодший учителів син Мирон, гімназист-однокласник; вони з Йосафатом мешкали на