Вогненні стовпи. Роман Іваничук

Читать онлайн.
Название Вогненні стовпи
Автор произведения Роман Іваничук
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2006
isbn 966-7007-50-6



Скачать книгу

склав руки на груди й прошепотів: «Не вбивайте, я поведу…»

      Офіцер кивнув через плече до Агнєшки, мовляв, довго не затримається, й повів Йосипа Кобацького до гестапівської тюрми, що біля міського кінотеатру.

      V

      Наступного дня після відступу мадярів бурею увірвалася весна в Боднарівку: із заходу налетів навальний легіт, він злизав рештки снігу із шпаєвських горбів, зашкарублював розбейканий суглинок на стратованих узбіччях, розчісував ліщинові хащівники на узліссях, пригинав додолу голі верби при дорогах і звідкілясь приніс на Федорову пасіку нечуване диво – оксамитового метелика з червоними кружальцями на крильцях; метелик був ще кволий, вітер кидав ним до землі, то знову підносив у повітря; комаха, що зарання визволилась з личинки на свободу, не могла у ній узвичаїтися, вона припадала то до стін вуликів, то до стовбурів яблунь, аж поки не вчепилася за волохате зап'ястя пасічника, який, зачувши натужне гудіння бджіл у пнях, зайшов поглянути, котрий з них більш, а котрий менш живучий, бо ж буває таке, що рій за зиму й зовсім змертвіє; Федір накрив метелика розчепіреною п'ятірнею й з жалем придивлявся до тремтячого тілечка, потім узяв відчайдушного вісника весни за крильця й відніс до хати, щоб на шибці зміцнів до справжнього тепла; з хати Федір вийшов разом із Йосафатом, а бджоли-розвідниці випорскували з вічок, мов шрапнелі, й притьмом поверталися назад, зачувши зрадливість першого весняного сонця; Федір обережно відчиняв вулики й тут же прикривав їх, залишаючи щілину для свіжого повітря, він гумкотів свою улюблену коломийку, та слів вимовляти не важився, щоб не почула Маруся; знав Йосафат ті кучеряві рядочки, що водно наверталися дідові до уст: «Ой на Петра вода тепла, на Йвана студена, ото ми ся сподобала дівчина Олена», а чи то була пісня про Олену Єзунину, з якою в молодості грішив, – не знав Йосафат, та, певне, про неї: ще й нині люди подейкують, що була вона з біса вродлива повійниця, – тепер стара карга, бокує від людей і на молодих бурчить, коли якась там пара зникає в лісі, щоб і собі солодкого гріха зазнати; гей, була ж та рання воля, а пошанувати її не зумів Федір або ж не мав ще сили втримати у руках долю – немов той метелик, який нині не встояв у єдиноборстві з першим весняним вітром.

      А все ж і до метелика, і до бджіл, і до старого Федора підступало незборне відчуття свободи, бо надходила весна, і той легіт, що немов збитошник налетів із заходу вранці, враз спинився над селом і занімів у тихій млості, а на пагорби ліг великодний спокій, якого боднарівська земля давно не зазнавала, і нічим той спокій наразі не рунтався – ні пострілами, ні чужинецькими перемаршами, ні вимогами екзекуторів, ані лайкою поліцаїв; стало село святково тихе, й хіба лише бджоли та запопадлива метушня горобців під стріхою порушували тишу весняного празника.

      Лише в душ Йосафата не було відчуття свободи, а все то від тих терпких слів пані Марії про трьох хлопців, яких мало вже не бути, й таки насправді зійшли зі світу інші три юнаки, й, можливо, Богдан, Мирон і Йосафат живуть