Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник). Роман Іваничук

гірко, аж обурливо: я – і то думала весь час про велике, а він, який заповзявся будити народ і мав для себе приклад подвигу Шевченка, свого друга, – отак занидів духом. Яке він має право?

      – У Ставрополі, – мовила я по хвилі, не підводячи голови, – мені довелося зустрітись – теж випадково за обідом – з жінкою, яку за розповсюдження прокламації публіциста Михайлова «До молодого покоління», котра закликала боротися за землю і волю, засудили до дивної кари: їй не можна було зупинятися в одному і тому ж населеному пункті більше доби – щоб не могла встигнути навести зв'язки. Вона обійшла всю Україну, Центральну Росію, Прикавказзя…

      – Жінка в чорному, – підказав Гулак. – Я теж бачив її у Ставрополі.

      – Неймовірно… Одні в нас дороги… Так ось вона, голодна і гнана, несла по світу ідеї висланого на каторгу Михайла Михайлова, теж Шевченкового друга, – і не зламалася. Жінка! А ви… Не ображайтеся, та скажу вам: справжня людина повинна дійти своєю дорогою мужньо до кінця хоча б для того, щоб пересвідчитись у своїй потрібності чи непотрібності. Шеляга не вартий той, хто зупиняється на півдорозі.

      – У чому ж ви пересвідчилися? – запитав різко Гулак.

      – Ні в чому, я ще не дійшла. Та маю свій борг. Хто багато взяв од людей, багато мусить віддати. Хто мало – частка того скромніша… Як у мене. Тільки шлях до своєї митниці треба знайти. А ви, бачу, й не шукаєте…

      – Шукаю…

      – У мандрівках до самого себе?

      – У мандрівках до суті речей, законів світу.

      – Абстракція… Його можна знайти лише в дорозі до людей.

      – А де та точка зіткнення з народом, де? – в печальній безпорадності Микола розвів руки. – У який бік ступити перший крок, щоб зблизитися з ним? Отак, як та Жінка в чорному? Це крапля у морі… Така діяльність подібна до філантропії поміщика, який роздав своє майно бідним, а вони багатшими від того не стали… Наша діяльність зупинилася перед бар'єрами – майновим, освітнім, класовим. А тому ми ходимо, мов пророки серед пророків, а народ нас не знає…

      – Хтось же мусить переступити той бар'єр. Тому всім треба йти, наближатися… А вас переміг страх.

      На цьому наша розмова закінчилася. Я встала з-за столу, промовила вмисне фривольно, щоб він розчарувався й не думав потім про мене:

      – Добре мені було з вами… Я б віддалася за вас на якийсь час, хіба це мені вперше? Та нині вертаємося до Тифліса. У мене там мала дочка, в сусідів залишаю… А будете колись у Тифлісі – завітайте, докінчимо розмову. Я живу в татарському кварталі Сейдабаді. Так сталося, що в татарському, не побусурманилась, ні… Спитаєте Авлабар, а звідти через Метехський міст – прямо на мечеть.

      …Я лежала на його руці й думала, що мені судилося допомогти цій людині дійти до кінця його дороги і віднайти себе знову. Я зреклася усього свого заради нього. На жаль… Ми й досі не сплатили боргів – ні він, ні я… Мій Боже, а театр воскрес – і в Грузії, і на Україні!

      Петро Сергійович Клушин

      Той службовий день у Кавказькому намісництві розпочався