Хресна проща. Роман Іваничук

сповідайся, – промовив Аркадій. – Тільки сповідника немає серед нас.

      – Цю функцію найкраще сповнив би наш Старий, – обізвався Мирон. – Він вусатий, а бороду йому приклеїмо. Ти ж, Аркадію, сідай перший і признавайся до своїх гріхів – певне, вже досить натворив їх у театрі з юними артистками.

      – Старі набагато гріховніші, з юними не так цікаво, – засміявся Аркадій. – Але як признаватися до провин, коли немає сповідника, – вголос?

      – Можна і вголос, тут ніхто, крім нас, не почує, ми ж нікому не розкажемо.

      Ігор вийшов на середину галереї, закріпив свічку на сповідальному камені й заговорив, надаючи мові вмисної урочистості:

      – Ми зібралися тут не для жартів, друзі мої. Маємо створити схоже на масонську ложу товариство, тільки треба його якось назвати.

      Мирон Синютка, який на третьому курсі вважався всезнайком, запропонував:

      – Назвемося філоматами, тобто любителями наук.

      – Непогано, але ж товариство під такою назвою існувало у Вільні ще за Міцкевича, – засумнівався Ігор.

      – І їх усіх пересадили, – вставила Ліда.

      – Тому, що вони з любителів наук перетворилися на політиканів, – зауважив Антон. – Ми ж маємо бути лояльними.

      – А для чого лояльному товариству збиратися в печері?

      – Для емоцій, – зіронізував Аркадій. – Ти ж сама сказала, що ми романтики.

      – Дурницю ляпнула… Романтики – то не ті, що зітхають до місяця під спів соловейків, а котрі потайки чистять зброю…

      – То щоб жінка не ляпала дурниці, краще, як сказала поетеса, нехай мовчить серед збору…

      – Не сваріться, – обірвав суперечку Ігор, помітивши в очах Ліди й Аркадія злостиві іскри, – і чого то вони незлюбили одне одного? – Й теж не викликайте вовка з лісу: в цій печері живе й чатує на свої жертви енергетика катів і скривджених. Колись давно татари задушили тут димом монахів, а вже за нашої пам’яті, в сорок першому, новітні ординці замордували священика й дяка…

      – І ти – до політики? – озвався Антон. – Застерігаю ще раз: ми повинні сприяти вдосконаленню чинного ладу, а не його деструкції.

      – Старенька пісня на новий мотив, – промугикав Мирон.

      – Я ще нічого не вмотивовував, – огризнувся Антон. – Поки що викладаю свої погляди на наш суспільний устрій в трактаті «З полону власності». Давно вже над ним працюю.

      – І що зробиш з тим трактатом?

      – Заклею в конверт і вишлю в ЦК.

      – Наївний. Колись за таку консультацію тебе вислали б на Соловки. А тепер, у кращому випадку, викинуть до кошика твоє дослідження.

      Ігор махнув рукою.

      – Припиніть пустопорожні балачки, ніхто нічого в цій державі не змінить і не вдосконалить – існує єдине правило у верхах: «Ми тут порадилися й вирішили…» А товариство, яке хочемо створити, буде покликане для того, щоб удосконалювати, а може, й змінити самих себе… Тепер послухайте, яку я придумав назву, уважно слухайте, бо свічки вже догоряють. Ось