Ольвія. Валентин Чемерис

того зріднилися. Вони хочуть пити кров побратимства.

      – Це – добре. Сьогодні ж увечері вони стануть побратимами.

      Старий вклонився і вийшов.

      Тапур допив кумис і звівся.

      – Мені треба подякувати богу Аресу за вдалий похід і принести йому жертву. Ольвія ж хай лясне в долоні, і до неї прийде рабиня. І виконає будь-яку забаганку.

      І вийшов із шатра.

      Залишившись одна, Ольвія – їй чомусь стало сумно-сумно – ляснула в долоні, і по хвилі до шатра нечутно зайшла стара жінка у чорному платті і чорній шапці і застигла, безпомічно опустивши довгі тонкі руки, що звисали вздовж її тіла, як перебиті. Але голову вона тримала високо піднятою, аж занадто піднятою.

      «Рабиня, а така горда, – подумала Ольвія. – Ач, як голову задерла. І від чого б то?..»

      Тут вона придивилася до її жовтого, зморшкуватого личка й жахнулась: замість очей у жінки рожевіли дві ямки, наче там запеклася кров… А по лицю видно було, що рабиня, як і Ольвія, – чужачка. В крайньому разі, не скіф'янка.

      – Ти… ти хто така? – чомусь розгублено запитала Ольвія.

      – Рабиня… – глухо відповіла жінка і навіть не ворухнулась, а голову тримала все так же високо, як її завжди тримають сліпці.

      – Ти не скіф'янка?

      – Так, моя господине, не сколотка.

      – То хто ж ти?

      – Рабиня…

      – А звати тебе як?

      Жінка подумала і байдуже відповіла:

      – Рабиня…

      – Але колись же було у тебе ім'я, – наполягала Ольвія. – Не родилася ж ти рабинею?

      – Ні.

      – То як тебе тоді звали?

      – Міленою, велика господине.

      – А що в Мілени з очима?

      – Викололи…

      – Хто?.. – крикнула Ольвія.

      – Скіфи.

      – Вони такі жорстокі?

      – Не знаю… Люди як люди.

      – Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?

      – А хто я така, щоб зі мною панькатись? – байдуже перепитала сліпа і сама собі відповіла: – Рабиня… А рабиня – не людина. І навіть не собака. Гірше.

      – Але за віщо?

      – Не знаю… Я їм зла не чинила.

      – О боги!.. І тобі було дуже боляче?

      – Раби болю не відчувають, – зітхнула Мілена. – Вони і є самий біль. Аж до смерті. А смерть добра, милостива.

      – Що ти говориш, Мілено?

      – Смерть позбавить нас, рабів, болю і мук. Тому вона добра, і я чекаю її з радістю.

      – Невже ти не боїшся смерті?

      – Смерть – то є плата за життя, – одказала рабиня, і Ольвії здалося, що за сліпою стоїть якась інша Мілена, зряча. – Хто народився і жив, той мусить розплатитися за це смертю.

      – Дорого, – зітхнула Ольвія.

      – А життя, господине, ще дорожче, – спокійно одказала сліпа. – От і плата за нього велика.

      – Воно й так… – згодилася Ольвія. – Але ж і на тім світі люди, кажуть, живуть.

      Мілена помовчала, все так же дивлячись ямками очей поверх голови Ольвії, зітхнула.

      – Чи там живуть – не знаю, а на цім… живуть. Але не всі. Пани. А такі, як я… – Помовчала. –