Ольвія. Валентин Чемерис

тобі, скіфе? – сердито питає та цариця. – Як ти смів на мої очі з'являтися?

      Тал поборов страх, вклонився і каже смиренно:

      – О велика і грізна царице степових коней! Славна мати-кобилице роду конячого, прохаю тебе і увесь наш скіфський рід прохає: дай нам Владу над кіньми, бо не хочуть нас слухатися коні, а пішому у степах кепсько жити!

      Тупнула цариця одним копитом – дрож по землі пішла!

      Ледве Тал на ногах утримався.

      Тупнула цариця другим копитом – земля загойдалася…

      Заіржала цариця – трохи було не оглух Тал.

      І все ж він не відступив, вистояв перед царицею-кобилицею, а та блиснула вогняними очима і питає:

      – А нащо тобі і твоєму роду скіфському Влада над кіньми?

      – Хочемо коней приручити і мати їх за вірних помічників, – одказує Тал. – Тяжко скіфам без коней у степу жити. Ніг не вистачить степами бігати.

      Як заірже враз цариця усіх коней, аж вогонь із ніздрів пішов, аж трава полягла й обгоріла.

      – То ви хочете вільних коней у роботу запрягти? Вудила їм у роти повставляти? Не дам я вам Влади над кіньми! Йди геть, нерозумний скіфе, доки ще живий!

      Позадкував Тал і кинувся тікати, радий, що цариця-кобилиця хоч живим його відпустила. І на тому спасибі.

      От пішов він куди очі дивляться, бо не можна йому до свого кочовища вертати, слово дав, що повернеться тільки із Владою над кіньми. Тому й пішов степами блукати. Йшов, йшов, стомився, ніг уже ніби й немає, присів… Коли чує, хтось пищить… Оглянувся Тал – нікого не видно. Звісив голову – думу думає, що ж йому, бідолашному, тепер діяти і куди податися?.. Коли чує – хтось пищить-дзижчить йому у вухо.

      – Ти хто? – схопився Тал.

      – Комарик, – чується у відповідь.

      – А чого тобі треба?

      – Я з голоду помираю, – пищить комарик, – дай мені краплину своєї крові, і я знову житиму.

      – Пий! – махнув Тал рукою. – Навіщо мені моя кров, коли я не можу тепер до свого роду повернутися.

      От комарик напився з його шиї крові, а тоді й питає:

      – А чому ти, добрий чоловіче, такий сумний і чому ти не можеш до свого роду повертатися?..

      Тал і розповів йому про все.

      – Не горюй, – пищить комарик. – Ти мене з біди виручив, і я тобі пособлю. Знай же, Влада над кіньми захована у ніздрях цариці-кобилиці. Я допоможу тобі здобути Владу над кіньми.

      – Тю!.. – здивувався Тал. – Чи знаєш ти, що цариця-кобилиця така завбільшки, як п'ять коней разом? Як же ти у неї Владу відбереш?

      – Іди за мною і ти сам побачиш.

      Знизав Тал плечима, мені, мовляв, все одно, і пішов, а комарик за ним назирці летить. От дісталися вони до Глибокої балки, вздріла Тала цариця-кобилиця, гнівом спалахнула, аж іскри із очей її посипались, аж трава навколо зашкварчала.

      – Ти знову, скіфе?!! – кричить так, що Тал аж захитався і ледве-ледве на ногах устояв. – Ну так бережися, втретє ти сюди не прийдеш. Мене двічі бачити одній людині не можна.

      «Пропав… –