Ольвія. Валентин Чемерис

ось Тапур ступив у біле коло, взяв у руки бойову сокиру свого батька, потряс нею над головою, крикнув:

      – Я повернувся, сини бойового кличу «арара»!

      – Арара! – озвався рід.

      Тапур поклав сокиру, узяв родовий нагай, що передавався з покоління в покоління, цьвохнув ним.

      – Я повернувся, скіфи!!!

      І родичі покірно схилили голови перед вождем із нагаєм у руках.

      Тапур поклав нагай у коло, випростався гордовито і хизувався перед родом своїм, що схилив покірно голови.

      Потім до вождя підійшли сивобороді старійшини, вклонилися йому і щось говорили, але Ольвія не прислухалась. Її зацікавило четверо дівчаток десяти-чотирнадцяти років у яскравих платтячках, у гостроверхих шапочках, з безліччю кісок. Вони не зводили із вождя захоплених очей. Та ось ритуал зустрічі закінчився, і дівчатка, підбігши до вождя, засоромились і, штовхаючись, намагалися сховатися одна за одну.

      – Що, сороки? – посміхався до них вождь ласкаво і тепло.

      – Чи здоровий ти, батьку? – задзвеніли дівчачі голоси. – Хай бог Папай дасть тобі силу!

      – Я – здоровий, а ви, сороки, чи здорові?

      – Здорові, здорові, батьку, – заусміхались дівчатка. – І дуже, дуже тебе з походу виглядали. Тебе так довго не було.

      – Ростете ж ви… – лагідно казав вождь. – Наче ті кізки…

      Дівчатка затуляли рукавами личка, соромилися, пальцями босих ніг щось малювали на землі.

      – От і добре, що ви здорові, сороки мої.

      Ольвія з подивом відзначила, що голос у цього людолова дуже вже ніжний. Вона навіть повірити не могла, що в нього може бути такий лагідний і добрий голос батька.

      Тим часом вождь розв'язав шкіряну торбину, дістав із неї жменю золотих бляшок.

      – Це вам, сороки, щоб і ви отак сяяли на сонці, як ці бляшки!

      – Спасибі тобі, батечку!.. – Дівчатка розхапали золоті бляшки і з радісними вигуками побігли у крайнє шатро, щоправда, зиркнувши на білолицю чужачку. І навіть встигли показати їй язички: ага, мовляв, нам батько золоті бляшки подарував, ага!..

      Розділ дев'ятий

      Сліпа рабиня

      І лише тоді завів Тапур Ольвію до білого шатра, над яким маяли кінські хвости.

      Усередині шатро було затягнене блакитним шовком з вишитими звірами і рослинами, згори, через дірку для диму, лилося сонячне проміння.

      – Тут живе Табіті – богиня домашнього вогнища, – показав Тапур на попіл вогнища. – Вона й оберігатиме тебе у шатрі. Але ти не печалься, ми, кочовики, довго не засиджуємося на одному місці. Як тільки не стане трави, я дам знак, слуги розберуть шатра, складуть їх на повозки, і ми покочуємо в глиб степів, до незайманих трав. Під час перекочовок ти житимеш у кибитці, теж найкращій. І будемо кочувати від кряжа до кряжа, від колодязя до колодязя, від ріки до ріки, і тобі завжди буде весело. Ми не греки, – закінчив він, – котрі як сіли на одному місці, так і сидять віками.

      – А до моря повернемось? – зітхнула Ольвія.

      – Тільки на