Название | Ольвія |
---|---|
Автор произведения | Валентин Чемерис |
Жанр | Историческая литература |
Серия | Історія України в романах |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 2008 |
isbn | 978-966-03-4350-4 |
– Я повернувся, сини бойового кличу «арара»!
– Арара! – озвався рід.
Тапур поклав сокиру, узяв родовий нагай, що передавався з покоління в покоління, цьвохнув ним.
– Я повернувся, скіфи!!!
І родичі покірно схилили голови перед вождем із нагаєм у руках.
Тапур поклав нагай у коло, випростався гордовито і хизувався перед родом своїм, що схилив покірно голови.
Потім до вождя підійшли сивобороді старійшини, вклонилися йому і щось говорили, але Ольвія не прислухалась. Її зацікавило четверо дівчаток десяти-чотирнадцяти років у яскравих платтячках, у гостроверхих шапочках, з безліччю кісок. Вони не зводили із вождя захоплених очей. Та ось ритуал зустрічі закінчився, і дівчатка, підбігши до вождя, засоромились і, штовхаючись, намагалися сховатися одна за одну.
– Що, сороки? – посміхався до них вождь ласкаво і тепло.
– Чи здоровий ти, батьку? – задзвеніли дівчачі голоси. – Хай бог Папай дасть тобі силу!
– Я – здоровий, а ви, сороки, чи здорові?
– Здорові, здорові, батьку, – заусміхались дівчатка. – І дуже, дуже тебе з походу виглядали. Тебе так довго не було.
– Ростете ж ви… – лагідно казав вождь. – Наче ті кізки…
Дівчатка затуляли рукавами личка, соромилися, пальцями босих ніг щось малювали на землі.
– От і добре, що ви здорові, сороки мої.
Ольвія з подивом відзначила, що голос у цього людолова дуже вже ніжний. Вона навіть повірити не могла, що в нього може бути такий лагідний і добрий голос батька.
Тим часом вождь розв'язав шкіряну торбину, дістав із неї жменю золотих бляшок.
– Це вам, сороки, щоб і ви отак сяяли на сонці, як ці бляшки!
– Спасибі тобі, батечку!.. – Дівчатка розхапали золоті бляшки і з радісними вигуками побігли у крайнє шатро, щоправда, зиркнувши на білолицю чужачку. І навіть встигли показати їй язички: ага, мовляв, нам батько золоті бляшки подарував, ага!..
Розділ дев'ятий
Сліпа рабиня
І лише тоді завів Тапур Ольвію до білого шатра, над яким маяли кінські хвости.
Усередині шатро було затягнене блакитним шовком з вишитими звірами і рослинами, згори, через дірку для диму, лилося сонячне проміння.
– Тут живе Табіті – богиня домашнього вогнища, – показав Тапур на попіл вогнища. – Вона й оберігатиме тебе у шатрі. Але ти не печалься, ми, кочовики, довго не засиджуємося на одному місці. Як тільки не стане трави, я дам знак, слуги розберуть шатра, складуть їх на повозки, і ми покочуємо в глиб степів, до незайманих трав. Під час перекочовок ти житимеш у кибитці, теж найкращій. І будемо кочувати від кряжа до кряжа, від колодязя до колодязя, від ріки до ріки, і тобі завжди буде весело. Ми не греки, – закінчив він, – котрі як сіли на одному місці, так і сидять віками.
– А до моря повернемось? – зітхнула Ольвія.
– Тільки на