Ольвія. Валентин Чемерис

Читать онлайн.
Название Ольвія
Автор произведения Валентин Чемерис
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2008
isbn 978-966-03-4350-4



Скачать книгу

і… ні… – квапно виставила наперед руку, наче хотіла нею захиститись від його недоброї, як їй здалося, посмішки. Та чорні хтиві очі вождя, повні блиску і ще чогось незбагненного, їй не знаного досі, нескліпливо дивились на неї. І вона опустила руку. І – дивно! – на якусь мить їй навіть здалося, що він добрий. Чи просто вона хотіла, щоб цей степовик був добрим… Але та хижувата посмішка на сухих устах! Та спружинена свавільна сила, що так і била з нього! Той відвертий і нахабний погляд неприборканого і невтримного кочовика!

      – Ти… хто?.. – для чогось запитала вона. – Людина чи…

      – Ні, я – скіф! – Грався він трихвостим нагаєм, від удару якого репалась шкіра і на людині, і на тварині. – А скіфи дужчі за всіх людей. Першими це відчули на своїх шиях кіммерійці, які колись жили у цих краях. Скіфи прийшли, збороли їх і зробили їхні степи своїми. А край цей кіммерійський назвали Скіфією.

      – Не хвалися, – сказала вона мружачись. – Я чула, що скіфів із Азії витіснили племена массагетів. Відходячи, скіфи перейшли ріку Аракс, довго тікали… ну, відходили, аж доки потрапили в землю кіммерійську.

      – Хто кого тіснив, нас массагети чи ми массагетів, хай про те не турбується дочка грецького архонта, – стримано відказав він, а їй стало трохи легше, що вона таки шпигнула його гординю. – Бо звідтоді, як ми прийшли сюди, у степах на схід і на захід від Борисфену, на південь і на північ, немає люду, сильнішого за нас. І доки в небі сяє Колаксай[1], а на землі тече Арпоксай[2], ми – скіфи! – володарі усіх тутешніх родів і племен[3]. І дочка грецького архонта хай не боїться, їдучи до нас. У саїв[4] її життя буде в повній безпеці.

      А їй стало лячно.

      Ой мамочко, до кого ж вона потрапила!

      І від того ляку в грудях наче грудка закрижаніла. Пропало її життя! І ніхто не порятує ні силою, ні словом.

      Та зусиллям волі вона зборола в собі той ляк і відверто розглядала його, так відверто, як не подобає дівчині безсоромно дивитися на чоловіка, але хай… Все одно вже… А так він хоч не буде тішитись, що вона злякалась, що душу її тіпає дрож від одного його погляду…

      Він зовсім не був схожим на тихого і сором'язливого Ясона. Нестримний і гарячий, очевидно, жорстокий, свавільний, хитрий і підступний, він наскрізь пронизував, пропікав її чорними очима. На ньому блакитна куртка, оторочена хутром соболя, гостроверхий башлик із золотим шишаком, з-під якого вибивається чорне волосся. Його кінь гризе золоті вудила. Скіфи так і називають свого всемогутнього і багатого вождя: Той, у кого золоті вудила. Або просто – Золоті Вудила.

      – Спасибі, що ти хоч цінуєш мене вище за свого коня, – намагалася говорити глузливо, аби замаскувати тривожне сум'яття в своїм серці.

      – Не кепкуй, гречанко, – застеріг невдоволено. – Кінь для скіфа – що крила для птаха.

      – То й лети на своїх крилах! – І у відчаї запитала: – Чому ти так дивишся на мене?

      А він шкірив білі міцні зуби.

      – Коли я вперше побачив тебе в місті греків – а це було повесні – то сказав собі: скіфе, не лови ґав! Дочка грецького архонта дуже гарна, а тому мусить належати тільки тобі!

      – По якому праву?

      – По праву сильного, – все ще шкірив він свої білі міцні зуби. – Тому я прийшов і взяв тебе, пташечко грецька.

      – Ви, кочовики, завжди берете те, що…

      – …що нам подобається, – перебив він її насмішкувато. – А вродливих жінок ми завжди любимо. Швидких коней, ясну зброю і гарних жінок. От що ми, скіфи, любимо.

      Хвальковитість його почала її дратувати.

      – Ви, кочовики, не люди, а вершники на конях, – намагалась шпигнути його, але він на знак згоди з її словами схвально і задоволено кивав головою, і шишак на його башлику спалахував проти сонця білим сяйвом. – Дикуни з околиці цивілізованого світу! – вигукувала вона не так із злості, як із відчаю, що його нічим не проймеш. – Ви чините свавілля і грабуєте всі племена у цих краях!

      Він схвально кивав головою, шишак на башлику спалахував, і це її злило ще дужче.

      – Вас ненавидять!..

      – Дарма! Аби боялися та платили данину. Аби наша зброя була зверху. А любити нас… ну, хоча б мене, будуть інші. Наприклад, ти, пташечко грецька… Чого тіпаєшся, злючко? Твій батько віддав тебе по добрій волі, а дари мої прийняв із подякою.

      – А моєї згоди ти питався?

      – Ха! – Він хизувався в сідлі коня, який гриз золоті вудила. – Звикнеш! Жінка іде не за того, за кого вона хоче, а за того, за кого її віддають. Так було, і так буде. І не тільки у нас, а й у вас, греків, теж…

      І то була правда.

      Грецьку дівчину, яку батьки віддавали заміж, везли у нову сім'ю в гарно вбраному, заквітчаному повозі. Та тільки молода переступала поріг



<p>1</p>

Колаксай – цар-сонце (скіф.).

<p>2</p>

Арпоксай – владика, повелитель вод (скіф.).

<p>3</p>

Наприкінці II – на початку І тисячоліття до н. є. Північне Причорномор'я населяли найдавніші з відомих під власною назвою племен – кіммерійці. За Геродотом скіфи жили в Середній Азії, їх потіснили массагети – одне з найсильніших скіфських племен, і вони, прибувши в Північне Причорномор'я, захопили кіммерійські землі. Сталося те, якщо вірити письмовим джерелам, у VII ст. до н. є.

<p>4</p>

Саями називали себе царські скіфи (давньопер.).