Печера. Марина и Сергей Дяченко

здавалися очі – яскраво-зелені, вони дивилися пильно й водночас неуважно. Паула навіть здивувалась, як цей погляд примудряється поєднати непоєднуване. Аж зіщулилась.

      – Некоректні показники, – повідомив незнайомець, вивчивши нарешті Паулу й ковзнувши поглядом по пульту.

      Лисий набурмосився:

      – Бо дуже важко з ТАКИМИ працювати!

      – То полегшіть собі роботу, – сказала Паула з крісла. – Я до вас у піддослідні не напрошувалася…

      Незнайомець нагородив її неуважним зеленим поглядом, а експериментатор почервонів, і навіть лисина в нього стала бузкова.

      – Закінчуйте серію, Борк, – сказав незнайомець начебто байдуже, але Паулі одразу ж стало ясно, що лисий Борк – його підлеглий. І що начальник Борком незадоволений.

      Експериментатор, досі червоний, кинув на Паулу войовничий погляд:

      – Носіння темних окулярів призводить до імпотенції в чоловіків!

      Паула зустрілася з незнайомцем очима. Стисла губи, намагаючись утримати на обличчі серйозний вираз:

      – Ні-і…

      – Кішки білої масті часто страждають на глухоту!

      Паула завагалася, здивована питанням, – і тут незнайомець за спиною в лисого на мить заплющив очі.

      – Так! – повідомила Паула радісно. Їй справді було приємно – так, наче на важливому іспиті ш зненацька й спритно підказали.

      – Вечірні сутінки викликають тривогу!

      – Ні! – гаркнула Паула, дивлячись на незнайомця.

      – Використовувати жуйку неестетично!

      – Так!

      – Барвиста постіль краща за білу!

      Паула знов завагалася – незнайомець легенько хитнув головою.

      – Ні, – з гордістю повідомила вона лисому. – Нітрохи.

      – Серію закінчено, – нудним голосом оголосив експериментатор не Паулі і не смаглявому, а, скоріше, власній клавіатурі.

      – Я вільна? – життєрадісно поцікавилась Паула.

      Лисий Борк засопів, причовпав до Паулиного крісла й почав знімати сенсори – Паула відразу ж засичала від болю, бо з першим же пластиром позбулася десятка волосинок на руці, тонких і непомітних, але цілком, як виявилося, відчутних.

      – Обережно… Краще я сама…

      Задзвонив телефон; Борк покинув Паулу й поспішив до апарата, якийсь час у тиші кімнати чулося тільки його незадоволене бурмотіння:

      – Ні… Очевидно. Обробка даних… наперед сказати… то й призначте йому на сьому…

      Паула з прикрістю дивилася на потворну петлю, що звисала з рукава її нового светра; тим часом незнайомець мовчки підійшов і став знімати з неї прищіпки та пластирі, швидко й спритно; вона була вражена, які в нього теплі руки, й боялася, що він почує від неї запах поту, – вона так змучилася в цьому кріслі, наче після бігу на довгу дистанцію…

      – Уставайте.

      Вона вчепилася за простягнуту долоню; в першу мить ш запаморочилась голова, через секунду вона із запізненням зрозуміла, що пора в туалет.

      – Я… – вона розшукала під кріслом свою сумку, боязко покосилася