Печера. Марина и Сергей Дяченко

за рукав светра, тицьнув голкою, спритно затяг назад постраждалу петлю, так, що від зіпсованого не лишилося й сліду:

      – Ну от…

      Паула долонею провела по рукаву. Навіть майстриня Стефана навряд чи зробила б краще.

      – Ну от, – Тритан повернувся до стола, недбало впустив голку в пластмасовий кошик для сміття. – На жаль, перший ваш досвід роботи з нами виявився невдалий… І це майже трагічно, Пауло. Бо ви – дуже цінний працівник.

      – Я не працівник, – гірко відказала Паула. – Я цей… піддослідний кролик. От…

      – Ви більше не будете працювати з Борком, – сказав Тритан, і голос його став геть низький, зісковзнув на крайній для людини регістр.

      Паула напружилася. Їй дуже не хотілося Тритана засмучувати, однак…

      – Я… вибачте, що так вийшло, але я взагалі більше не хочу… тут працювати. У мене своєї роботи повно… Часу немає абсолютно, та й узагалі…

      Тритан рвучко підвів свої зелені очі – круглі з подиву й образи. Хотів щось сказати, але опустив голову, не промовивши ні слова.

      – Мені дуже прикро, – сказала Паула тремтячим голосом. І розсердилася на себе – це ж треба, так швидко забула зуболікарське крісло, сенсори-присоски та нескінченні дурні запитання. Їй, бачите, неприємно, що цей Тритан засмутився. А вона його бачить, між іншим, уперше в житті.

      Тритан неуважно пригладив рукою своє коротке темне волосся:

      – Пауло… Маю до вас дуже особисте прохання. Вислухаєте?

      Вона нервово розстебнула замок на сумочці – і знову його заклацнула.

      – Я попрошу вас попрацювати… Ще хоч один сеанс. Не з Борком. Зі мною.

      Ресторанчик «Ніч» потопав у свічках.

      У глибокому підвалі не було жодного вікна, жодної лампочки. Свічки ліпилися до стін, на кожному столику стояло два канделябри. Паулі страшно було подумати, скільки мороки з усім цим горінням і стіканням – зате ресторанчик мав свій неповторний вигляд.

      – Мені, Пауло, подобається ця можливість вільно поводитися з порою доби. Посидів серед ночі – виходиш у день чи у вечір…

      – Даруйте, а котра година?

      – Пів на сьому. Ви спішите?

      – Ні…

      Паула була цілком вільна до десятої вечора, часу зустрічі з Ковичем, і тому Тританова пропозиція «попоїсти» виявилася дуже до речі.

      – Отож… Ви собі не уявляєте, які подиву гідні механізми поєднують нас-денних з нами-в-Печері… Не прямолінійні. Не однозначні, не завжди явні. Це вельми цікава структура, Пауло, я можу про це говорити не одну годину, проте боюся, що вам буде нудно чи неприємно… Ну?…

      – Ні, – сказала Паула тихо.

      Власне, Тритан був першою в її житті людиною, з якою вона могла говорити про Печеру, не відчуваючи при цьому ніяковості чи відвертого сорому. Вона марно намагалася збагнути, чому так виходить; можливо, причина цього – цілковита Тританова природність. Природність і легкість. Ця людина цілком відкрита і не соромиться цього, він легкий – і з ним легко…

      – Тритане, а можна мені шоколаду з вершками?…

      Ну з яким іншим чоловіком, котрий би ні з якогось дива привів її в ресторан, вона б зважилася