Печера. Марина и Сергей Дяченко

його?… Поза сумнівом, не могла б. З цілком об'єктивних причин.

      Він домалював одиниці руки й ноги.

      І нижче намалював чомусь дитячий возик. І ще один, іншої модифікації. І ще.

      Це тут, у театрі, він може дозволити собі ненормальність. Мистецтву цікаві збоченці… Сааги повинні бути НОРМАЛЬНІ. Як нормальні всі звірі. Інші просто не доживають до зрілості…

      Він здригнувся. Колись замолоду він бачив у Печері єгеря – тільки раз, однак запам'ятав на все життя. Людиноподібна фігура з залізним нагаєм у руках – що може бути страшніше з погляду звіра?…

      Бути ненормальним режисером – почесно. Але бути ненормальним саагом…

      Раман поморщився.

      Ще півроку тому він погодився взяти участь у закритій соціологічній програмі. Обіцяв повідомляти про кожен випадок так званого «везіння» жертви – і посміявся про себе, впевнений, що сама зустріч з ним заперечує якесь там «везіння». І от… позавчора вранці зателефонував і, морщачись, виклав суть справи.

      Що його змусило зняти слухавку? Інтерес до практичної соціології?

      Ні. Страх перед ненормальністю. Бажання навіяти самому собі, що подія, яка з ним сталася, – закономірна.

      Чемний голос у слухавці трохи втратив самовладання, здивовано перепитуючи: тричі?!

      Раман умів уловлювати найтонші підтексти – і тому, поклавши слухавку, впав у жорстоку депресію. І не заспокоівся, поки на ранковій репетиції на довів до істерики гонористу актрисулю, вчорашню студентку, талановиту, загалом, дівку…

      І, заспокоївшись, вирішив, що прикрий період його життя – позаду.

      І добряче помилився. Бо їхня з Паулою зустріч – злочин. Проти законів природи. І йому до болю хочеться повернути сьогоднішній ранок – уникнути зіткнення за всяку ціну.

      Цікаво, дівчисько проговориться?

      Цікаво, чи в психіатричної служби є канали, по яких можна відстежувати отакі-от… зустрічі?

      Цікаво…

      Він похопився й глянув на годинник: до вистави лишалося сорок хвилин.

      Він спустився до службового входу в ту саму мить, коли Клора Кобець, молода героїня сьогоднішніх «Білок», закінчила галантну бесіду з вахтером і провела крізь вертушку довготелесого, сяючого радістю хлопця. Раман зупинився, обіперся об одвірок і з задоволенням зачекав, поки Клора його помітить.

      Вона помітила. Усмішка вивітрилася з її лиця, змилася, наче погана косметика. Хлопець ще сяяв – він не знав Рамана Ковича. Нічого, знатиме.

      Витримавши паузу, Раман обернувся до вахтера:

      – Пане Охрик?…

      Вахтер забелькотів виправдання; Раман його не слухав:

      – Я наполегливо просив би вас пам'ятати, що перебування сторонніх осіб у службовій частині театру може обернутися для вас стягненням по службі. Особисто для вас… Я не повторюватиму, пане Охрик. Вас, юначе, попрошу покинути приміщення.

      Хлопець дивився на нього, витріщивши очі. Він, либонь, думав, що в храмі мистецтва живуть добрі й лагідні боги.

      – Пане Кович, –