Печера. Марина и Сергей Дяченко

двела голову й, нечутно переступаючи ратичками, подалася вниз, до води.

      Кам'яне склепіння тут губилося в темряві. Мерехтливі лишайники не освітлювали, вони ледь світилися самі, позначаючи стіни та схили зеленуватими нерівними плямами. Царні було байдуже до дикуватої привабливості залу – вона чула воду. Найпрекрасніший з усіх відомих їй звуків.

      І вона схилилася над темною поверхнею і насамперед побачила себе – мініатюрну тваринку з очима-мигдалинами та сторожкими, напруженими вухами на маківці. Плетиво ледве чутних звуків знову запевнило її, що навколо все безпечно; вона встигла роздивитися світ по той бік водяної плівки – далеке дно, спинки риб, застиглих непорушно, мовби чогось очікуючи, самосвітні камінці серед звичайної гальки, пасма цупкої підводної трави…

      Далі була чорна морда, вся, здавалося, з самих тільки ікластих щелеп.

      Слух повідомив її про небезпеку надто пізно. Хижак умів обманювати звуки; величезне тіло, що досі зливалося з камінням, уже вирвалося з води й зависло в кидку, а її вуха й досі не чули смерті.

      Час, необхідний звірові для вбивства, був незмірно менший за час, відпущений царні на думку про втечу. Тільки на думку, бо це не був ані товстом'ясий барбак, ані жадібний схруль.

      Хижак був – сааг.

      А сааги не хиблять.

      Царна може побачити саага тільки раз у житті.

      Проте завжди впізнає.

      М'язи, що відповідають за дихання, встигли скоротитись.

      Видих…

      Прорвана поверхня води гойдалась, і бризки, якби вони були, ще б висіли в повітрі; проте сааги на здіймають бризок.

      І ніколи не хиблять.

      Цей – схибив.

      У ту соту частку секунди, коли щелепи змикалися, – ратички царни ковзнули на гладенькому камені. І вона рефлекторно зробила рух, до якого її паралізована жахом голівка не додумалась би ніколи. Просто не встигла б.

      Вона сахнулась – і щелепи саага, ідеальне знаряддя для перегризання ший, зімкнулися не там, де мали.

      І замість гарячої крові в пащу хижакові полізла густа, пишна, цупка вовна її манишки, а ця царна була особливо кудлата.

      Частка секунди – вона бачила просто перед собою його каламутні, скажені, широко посаджені очі.

      Потім інстинкт, що діяв окремо від її бажань, скинув вовну. Залишив хижакові як викуп. Як жертву. Усі царни вміють жмутками скидати вовну, і чимало які з них завдяки цьому довше живуть.

      Може, сааг поперхнувся її манишкою. Може, він просто не повірив у те, що сталося, – бо царна бачить саага тільки раз, єдиний раз у житті!..

      Однак за мить вона вже мчала, і цокіт ратичок об каміння метався по Печері, відбивався від стін і вказував утікачці просвіти й щілини, і тому вона ні разу не спіткнулася, й не налетіла на сталагміт, і не скрутила витонченої шийки.

      Можливо, сааг переслідував її.

      Можливо.

* * *

      Паула прокинулась і якийсь час бездумно дивилась на прямокутник світла, що помалу сповзав зі стелі на стіну.

      Серце її калатало так, що підстрибував витканий на ковдрі гном. Паула не терпіла цієї ковдри – що за слиняві інфантильні мотиви, до чого тут гном, та ще й з такою мерзенною бородатою пикою…

      Вона схлипнула. У вухах їй і досі метався, вдаряючись об стіни, цокіт бентежних ратиць.

      Отже, це все-таки СТАЛОСЯ?

      Серце закалатало дужче, та Паула встигла накрити його холодною рукою розуму. Найстрашнішого якраз і НЕ СТАЛОСЯ. А тому немає самосвітних лишайників з неясного сну, а є тільки сонячний промінець, вульгарний гном на ковдрі, бурмотіння радіо на кухні і – ось, нате вам!..

      – Пауло, вставай!

      Стефанин голос видає легку застуду й дедалі більше роздратування. Густий тупіт – це тільки здається, що галопує сотня кінноти. Насправді то Митик ганяє м'яча, хоч дитині начебто давно пора бути в садку… І найкраще – разом з м'ячем…

      – Пауло, вставай!..

      Вона блаженно всміхнулася.

      Серце втишувалось. І висихав холодний піт. Зараз вона помиється, вип'є кави й подасться одержувати чергову прочуханку від Розганяя…

      Вона засміялась. Іншим разом така думка викликала б напад депресії, одначе зараз їй шалено подобається жити.

      – Пауло, спізнишся!..

      Гуркіт. Це Митик перекинув м'ячем табуретку, о, йому сподобається, він повторить…

      Так і є. Гуркіт. Паула потяглася.

      А от якби ви знали, думала вона, шматуючи на тарілці жовту грудку омлету. А от якби ви знали, що зі мною… та ну його. Не годиться весь час про це думати, але якби ви всі – і ти, Стефано, і твій Влай, що вже годину як пішов на роботу, і ти, Митику, малий вилупку…

      – Пауло, ти взяла червону заколку до зеленої сорочки?! Ти що, дальтонік?

      – Та я не помітила…

      – Їй-богу, Митика легше навчити, ніж тебе… Митику, негайно викинь муху.

      – Та вона вже здохла…

      – Тим більше викинь!