Печера. Марина и Сергей Дяченко

спішу, – повторила Паула мов заклинання.

      Кович пройшовся навколо стола, де серед паперів і саморобних палітурок височіло щось прикрите білим рушником; зітхнув, зміряв Паулу запитливим поглядом, узявся за край тканини, ніби збирався відкрити пам'ятник.

      Під рушником виявилася пляшка коньяку, дві вишукані скляночки і дві тарілки – одна з бутербродами, друга з цукерками. Щастить мені сьогодні, байдуже подумала Паула.

      Кович мовчки відкоркував пляшку; Паула мимоволі втягла носом повітря – вона любила коньяк, та мало на ньому зналася і не могла вважатися його цінителькою.

      – На.

      Паула взяла з його рук наполовину наповнену скляночку. Відмовлятися було незручно… нешляхетно було відмовлятись. У Ковича було зараз таке нещасне лице, наче він збирався пити на власних поминках.

      – Пауло… за твоє здоров'я.

      Вона подумала, що за цих обставин його тост звучить двозначно. Сьорбнула, як воду, раз, удруге і втретє – і на останньому ковтку поперхнулася, закашлялась, червоніючи й струшуючи сльози, що набігли на очі.

      – Скажи чесно, Пауло… – Кович помовчав, очікуючи, поки вона відкашляється. – Скажи чесно, чому тобі не подобаються «Залізні білки»?

      Мені б твої проблеми, втомлено подумала Паула.

      – Чому ж не подобаються? Подобаються…

      Кович зітхнув:

      – Добре… За що тобі подобалася «Дівчинка…»?

      Коньяк вільно розливався всередині Паули, зігріваючи й розслаблюючи, знімаючи стрес; скільки їх було, тих стресів, за сьогоднішній довгий день?!

      – «Дівчинка…» – вона поглядом пошукала, де сісти, й опустилася на низьку м'яку лавочку. – Я її дивилася разів дванадцять… У першому складі – тричі, решту в другому…

      Кович напружився:

      – Чому?

      – Тому, що та вистава була вільніша, – Паула дивилась у відкриту кватирку, туди, де горіли в прямокутній рамочці дві гострі весняні зірки. – Як ланцюг… усі ланки вільні, а тримають міцно. Чи так чи так його повертай, він залишиться ланцюгом… Не порветься… І приведе, куди треба… Залізна палиця – теж непогано, але вона… некрасива… палиця та й годі. Вона не танцює…

      – А ланцюг танцює?

      Паула роззирнулась у пошуках свого дипломата. А, так, сьогодні вона взяла сумку… Бо Митик…

      Кович сидів навпроти. На підлозі, схрестивши ноги, поставивши перед собою тарілку з бутербродами, гублячи масляні крихти в складки м'ятих штанів:

      – То «Дівчинка й ворони» – це ланцюг? А «Залізні білки» всього-на-всього палиця? А ти знаєш, що «Білки» удесятеро розумніші… глибші… досконаліші? Що це не я придумав, це сотні розумних людей…

      – То й добре, – сказала Паула втомлено. Хвилинні чари від алкоголю минули – вона втомилася, не було сили ні сперечатися, ні думати, ні боятися, ш дедалі дужче хотілося спати.

      – Каву питимеш? – запитав Кович пошепки.

      Паула стрепенулася. Чашечка міцної кави була зараз єдиною силою, спроможною без втрат довести її до дому.

      – Пауло… знаєш, я весь час у шоці. Відучора…

      Кович