Помститися iмператору. Тимур Литовченко

козацьку душу (і не просто чиюсь чужу, а душу рідної людини!), то справа ця непроста. Але запальна юна натура негайно взяла гору, тож назвати його запитання делікатним при всьому бажанні було неможливо:

      – Батьку, скажіть чесно: що Мошка робить у вашому домі?

      – Мошка? – сотникові очі блиснули, немов у хижого вовка з лісових хащів. – Яке тобі діло до цього юдея?..

      Зрозумівши, що повернув розмову не надто вдало, але не в змозі щось змінити, Степан продовжив у тому ж задиркуватому тоні:

      – Це ви тому Івана надворі залишили, щоб він із Мошком у домі не зіткнувся, так?

      – Ні, – відповів сотник твердо, дивлячись синові просто у вічі, – не тому. Просто чужа людина в домі…

      – Раніше ви б так не повелися.

      – То раніше, синку.

      – Що ж сталося тепер?

      – Багато чого. І ще більше станеться невдовзі.

      Деякий час вони мовчали, схрестивши погляди. Потім сотник додав:

      – А з Мошком у мене справи щодо грошей. Настане час, і ти про все дізнаєшся.

      – Правда?

      Якась іскорка спалахнула у глибині батькових очей, але навіть не помітивши (чи не помічаючи навмисно) нахабства сина, який насмілився не вірити батьковим словам, сотник повільно перехрестився і мовив:

      – Істинна правда, синку.

      «Антихрист не може осенити себе хресним знаменням, тож із батьковою душею все гаразд», – заспокоївся Степан. А вголос спитав:

      – То що ж таке коїться, батьку? Чом ви так сторожко до гостей ставитесь?

      – Не просто до гостей, а до незнайомих, незваних гостей, – уточнив сотник.

      – Так ви ж дядька Йванового знаєте…

      – Знаю.

      – Тоді…

      – Синку! – сотник підвівся з ослона, стрімко наблизився до Степана, схопив його за плечі та заговорив тихо, майже пошепки: – Синочку мій єдиний, запам'ятай мої слова. Добре запам'ятай…

      У його голосі забриніли гарячкуваті нотки:

      – Невдовзі, зовсім-зовсім скоро всю Гетьманщину охопить полум'я війни. Не рясні дощі, а кров, козацька кров литиметься скрізь і всюди, напуватиме родючу нашу землю й породжуватиме лихо, біль і сльози. А де спалахує битва, там обов'язково з'являються зграї воронів, що харчуються стервом і прагнуть поживитися за рахунок полеглих.

      Зрозумій мене, синку: я не зможу спати спокійно, якщо тільки підозрюватиму, – тільки підозрюватиму, синку!.. – що поруч зі мною або з тобою живе отакий стерв'ятник, котрий вже зараз, ще не під час війни, а у мирну добу замислив зле проти мене або мого нащадка. Тож вибач, але я просто змушений ставитись підозріло до всіх без винятку. А найбільше – до нових несподіваних знайомих або незваних гостей, котрі раптом входять у наш дім. Мені зовсім не байдуже майбутнє твоє та всього нашого роду. Тож я й хочу… зрозумій – найщиріше за все у світі хочу, щоби твоє молоде життя не обірвалось у цій кривавій бойні, щоб рід мій не згас. А тому молю тебе, сину мій…

      Грізний і потужний за інших обставин, голос сотника зробився благальним:

      – Поїжджай звідси! Завтра ж відряджу челядників, і тебе відвезуть назад до Києва! Ну, будь ласка…

      – Ви