Помститися iмператору. Тимур Литовченко

як я наказав?!

      – Ви-и-и?! Наказали?! – вирячив очі Степан.

      – А що, хіба ти не отримав мого листа? – здивувався сотник.

      – Ні-і-і…

      – Вже місяць, як я відрядив до тебе посланця з листом і грішми.

      – Ніякого посланця від вас, тату, не було.

      – Ти не обманюєш мене?

      – Як можна!..

      – Присягнися!

      – Що?!

      – Присягнися, кажу!!! – У голосі сотника було щось таке незвичайне, що син злякався і проказав скоромовкою:

      – Христом Богом присягаюсь…

      – Та-а-ак.

      Сотник знов пройшовся кімнатою і знов зупинився, сумно потупившись.

      – Та-а-ак…

      – Що відбувається, тату?

      – А втім, він і про це знав, – обронив батько, немовби звертаючись до самого себе. Потім підвів очі на сина й мовив різко: – Ну, гаразд. З'явиться Петро… якщо тільки з'явиться, хай йому грець!.. Шкуру з нього спущу, гречаною половою наб'ю й на тин повішу! Нехай усі бачать, що таке мої накази і як їх треба виконувати!..

      – Але ж, батьку!.. – Степан губився у здогадках.

      – Стривай, синку, спочатку я про дещо спитаю. Скажи, хто цей хлопець?

      – Я ж казав: Іван Богданович, теж в академії навчається – красній словесності.

      – Богданович, Богданович… – сотник на мить замислився, потім продовжив: – 3 Лубен, кажеш?

      – З Лубен.

      – І давно ти знаєш цього Івана Богдановича?

      – Ну, познайомились в академії.

      – Давно?

      – Ну, не пам'ятаю… – Степан знизав плечима. – А що?

      – Так, нічого… А навіщо він тобі у подорожні нав'язався?

      – Чому «нав'язався»?! Як вакансії наблизились, а від вас жодної звістки не було…

      Сотник скрегонув зубами, але промовчав.

      – Тоді я сам став шукати подорожнього, а Іван згодився йти зі мною. Мандрували попутниками, по хуторах псалми співали, нас за це годували…

      – Зрозуміло, – відрубав сотник. – Але ж із Києва на Лубни шлях інший, чом же Іван пішов до твого дому, а не до свого?

      Степан почухав потилицю.

      – Та-а-а… Він насправді сирота, а в Лубнах мешкає його дядько.

      – А-а-а, он воно що! – кивнув сотник. – Ото ж я й гадаю, звідкіля в Михайла Богдановича з Лубен син узявся.

      – То ти Йванового дядька знаєш?

      – Не надто близько… Але стикалися.

      – І що?..

      – Не надто він заможний порівняно з нами, Раковичами. Та й загалом, той ще скнара. А от батько його покійний…

      І хоча Степан ні про що не питав, лише мовчки слухав, сотник різко мовив:

      – Утім, мої міркування тебе не стосуються.

      – Тоді що ж означають ваші слова, батьку?

      Сотник знов кинув на сина якийсь незвичайний погляд:

      – Зрештою, Іван не син Михайла Богдановича, а лише бідний небіж. Але ж я не очікував, що він колись таки з'явиться у моєму домі!.. Що ж, либонь, така наша доля.

      Юнак хотів щось запитати, та батько не дав цього зробити.

      – А