Помститися iмператору. Тимур Литовченко

розгублено мовчав.

      – Так чи ні?

      Мовчання.

      – Так чи ні?! – в голосі Великого Магістра забриніло залізо. – Відповідай коротко і впевнено!

      Мовчання.

      – Не чую!..

      Підкорившись нарешті його волі, Пауль твердо відповів:

      – Так, Ваша милосте.

      – Добре. Молодець.

      Юнак полегшено зітхнув, немовби школяр, що вірно вгадав відповідь на каверзне запитання вчителя.

      Хоча, по суті, так воно й було…

      – Нічого, не засмучуйся, – заспокоїв Пауля Великий Магістр. – Коли я був приблизно твого віку… Навіть трохи молодший за тебе… – Магістр зробив ледь помітну паузу, потім додав: – У молоді роки я також не розумів цього. Зовсім інші речі цікавили мене.

      Принц розпрямив спину, витягнувся у кріслі, потім якнайпильніше запахнув клітчастий шотландський плед і повторив:

      – Зовсім іншим я переймався, хробачок. Зовсім іншим…

      Літо 1707 року від Р. X., Прилуки

      – Диви, Йване, диви! Ой яка ж то гарна паняночка! Ой яка гарна!..

      Роззявивши рота й заломивши шапку на потилицю так, що вона ледь не впала на землю, Степан проводжав очима багато вбрану дівчину років п'ятнадцяти чи шістнадцяти, що повільно прямувала вулицею у супроводі старенької зморшкуватої служниці й навіть не позирнула у бік двох босоногих спудеїв у поношених, притрушених дорожньою курявою свитках та місцями подраних штанях. Від несподіваного припливу почуттів юнак подавився словами. Іван бачив, що товариш хотів іще щось додати, проте не зміг вимовити більше ані слова. Лише нерозбірливо мугикнувши в кулак, Іван похнюпився й відповів:

      – Не муляй очі, Степане! Не дивись таким дівчатам услід, бо все це дарма!

      – Чом же дарма?! – миттю образився перший спудей, гарячкувато сіпнувшись.

      – Бо красна панна не для бідного Івана, – сумно відповів другий, знов мугикнув і додав: – Немовби спеціально про мене люди приказку вигадали.

      – Е-е-ет, дурниці верзеш! – усміхнувся Степан. – Може, ти й бідний, а от за мене батько будь-яку красуню висватає. Тільки слово варто мовити…

      – Степане!.. – із докором мовив товариш.

      – Що?

      – Знов ти за своє?!

      – Та що ж се ти такий недовірливий, га?! – юнак різко зсунув шапку з потилиці майже на брови.

      – Бо й сам можу брехати не гірш від тебе!

      – А я й не брешу зовсім!

      – А от і брешеш!

      – Собака твій бреше!

      – Так нема ж у мене собаки…

      – Тьху!..

      Декілька хвилин хлопці дивились один на одного з відвертою неприязню, бо весь час сперечалися про одне й те саме. Степан доводив товаришеві, що належить до роду козацьких старшин Раковичів, котрі міцно угніздилися в Прилуках. Переконував, що має заможного батька-сотника і що майбутнє його забезпечене.

      Іван же і нишком, й відкрито насміхався над ним, мотивуючи свою недовірливість тим, що Степан відбув на літні вакансії пішки – як-от він, приміром. А якби мав заможну рідню, то батько неодмінно прислав за ним воза зі служниками або принаймні грошей на дорогу.