Помститися iмператору. Тимур Литовченко

кажи вже, не томися, – підбадьорив учня Великий Магістр.

      – Та таке вже кажуть…

      Але нарешті набравшись хоробрості, Пауль мовив:

      – Подейкують, нібито Ваша милість живуть не просто довго, а загалом…

      Знов важка, тужлива пауза під пильним поглядом графа.

      – Ну?!

      Ще один глибокий вдих – і ось вона, страшна істина:

      – А загалом… вічно!

      Пауль замовк, кидаючи короткі перелякані погляди на Великого Магістра й гадаючи, чи дуже той образився. Проте принца, здається, аніскільки не скривдило таке неймовірне припущення. Він лише спитав учня якомога лагідніше, проте не зводячи з нього пильного погляду:

      – Оце й усе, що про мене пліткують?

      – Ні, Ваша милосте, звісно, що ні… – Пауль знов засмутився. Цього разу причина зніяковіння полягала в тому, що цілковито логічне продовження вже висловленої думки належало не безликому поголоску, а йому самому.

      – Що ж іще незвичайного ти чув про мене, маленький мій хробачок?

      Під пильним поглядом Великого Магістра бідолашний юнак зблід, зіщулився, але все ніяк не міг вирішити, чи варто зізнаватися графу щодо справжнього авторства наступної здогадки, чи списати її знов-таки на чутки безіменного авторства.

      – Не бійся, хробачок, не бійся.

      – Боюся, Ваша милосте…

      – Нумо, сміливіше!

      – Не можу.

      – Можеш. Кажи. Отже?..

      – А ви пообіцяєте дещо, Ваша милосте?

      – Що саме? – мовив принц тоном всезнаючого провидця.

      Пауль проковтнув невидимий клубок, що застряг у горлянці:

      – Одну просту річ…

      – Щоб я не прогнівався на тебе?

      – Так…

      Пауль потупився, бо, здається, Великий Магістр читав у його душі з легкістю та впевненістю досвідченої ворожки, котра вдивляється в розкладені перед нею карти.

      – І щоб я не покарав тебе за твої слова?

      – Так, Ваша милосте.

      – Гаразд. Але…

      Пауль підвів погляд. В очах принца скакали крихітні іскорки веселого торжества. Юнак знов проковтнув клубок: що там іще замислив граф?..

      – За однієї умови.

      – Якої?

      – Що ти скажеш мені всю правду, якою б несподіваною вона не була та якою тяжкою не здавалась би тобі.

      – І тоді?..

      – Тоді я пробачу тобі будь-що. Навіть найбезглуздішу дурню.

      – Ви серйозно, Ваша милосте?

      – Абсолютно серйозно.

      – І можете заприсягтися в цьому?

      – Можу, – очі Великого Магістра на мить сяйнули холодною сталлю, – якщо для тебе, маленький мій хробачок, слово Великого Магістра саме по собі нічого не варте без додаткової присяги.

      Пауль засмутився, потім промимрив:

      – Ні, чому ж не варте…

      – Тому, що ти, маленький жалюгідний хробачок, насмілюєшся вимагати додаткову клятву на підтвердження моїх слів.

      – Ні, Ваша милосте.

      – Що «ні»?

      – Нічого я не вимагаю. З мене вистачить і простого слова Вашої милості.

      – Точно?

      – Так.

      – Тоді