Зачарована Десна (збірник). Олександр Довженко

щось величне. Безсмертя народу почувалося в оцій постійній зміні подій і людей. Були серйозність в кожнім слові, і примиренність з історією, і глибоке її органічне розуміння. Це сиділа, здавалось, сама історія. Старі і малі, на долю яких припало стільки подій, що їх вистачило б на п'ять чи десять добрих поколінь. Німців не згадували, як щось не достойне згадки за столом. «А, чортзна-що, не люди». Говорили: «Ну, якщо ж, ну, дай же, Боже, як останемося живі, щоб же не порадувався ворог. Щоб згинула напасть».

      Пили за бійців, що були на тризні, і дякували їм.

      А бійці дякували їм за сина. Син був герой. Він був їхній командир.

      – Хотів, так мріяв було побачитися з вами, розказував багато про вас…

      – Та що ж там про нас розказувати. Ми люди темні. Нічого ми не бачили. Ніде й не були.

      Бійці дякували їм за сина.

      – Ви не думайте, мамо, що він умер.

      – Авжеж, не вмер. Убито.

      – Ні. Житиме він у пам'яті людей, як Максим Кривоніс, і Байда, і Сагайдачний.

      – А що воно за люди, не знаємо ми.

      – А це, мо', того Байди, що коло Пилипа живе. Е, нема вже, знесло із хатою, з млином, і сліду не осталось.

      – Ні, тітко, це не той Байда. Байда був колись козак такий славний…

      – Ну, Бог з ним, з тим козаком. Так от випийте ж за вас. Щоб добре вам воювалося, щоб побачили ви своїх рідних.

      – А Кривоніс? Це ж хто?

      – Це наш командир танкового підрозділу, – сказав командир танка. – Прекрасна, хоробра людина. Тільки даремно ви зараховуєте його до убитих. Він тяжко поранений, це правда.

      Довго тяглася бесіда. Жінки носили з печі, що стояла серед купи руїн, страви. Бійці сиділи у садочку й поснули, заснули всі. І солов'ї співали у сільському садочку, у сільських садочках, а села нема.

      – Пошли ж, Боже, здоров'я живим, і згоди, і сили на нове село.

      Були на тризні бійці-буряти чи казахи. Косоокі. Пили за їх здоров'я. З цього приводу батько сказав прекрасні слова про товариство. Говорив він ну просто як Тарас Бульба перед козаками.

      – Якісь неначе китайці, хороші ви, я бачу, люди. Не охочі до штабів, а більше до шаблі, як і мій покійний Лук'ян.

      Бійці оточили матір командира ніжною увагою і пошаною. Кожен з них вбачав в ній свою матір, що десь нишком виглядає його, побиваючись, і плаче, і молиться на церковних пустирях за його життя.

      А починається оповідання з наказу командира, може, кавалерії Лук'яна Горлиці. Вони в рейді.

      Перед ними село, що його треба взяти, у селі міцно засіли німці. Обстріл. Село палає. Горлиця каже, що це його рідне село. Він ніби просить не підкачати. Побачу чи не побачу батьків. Обстріл. Короткий бій. Бій на вулицях. От і хата на горбочку над рікою. Не хата – піч одна.

      Полетав Лук'ян, полетав козак і впав на дорозі… Сім куль уп'ялося Лук'янові в серце і одна коню. Вилізла з льоху Лук'янова родина. Плач матері над сином. Кладовище над рікою. Похорон.

      Через три дні тризна – обід.

      Вилізли сповняти звичай.

      Худі, землистого кольору, погано