Зачарована Десна (збірник). Олександр Довженко

їм? Як у вічі дивитися?

      – Ми ще повернемось.

      – Та ти, мабуть, повернешся.

      Почулася стрілянина. Ракети. Крики одчайдушні.

      – Ого-гов! Подай човна. Ого-ов-ов! Човна!

      – О, вже скугичуть. Подамо, не кричи, чорт тебе не візьме.

      Поперевозили діди всіх. Посідали на березі і, дивлячись на той бік, гірко, по-дідівськи заплакали.

      – Синочки наші, що ж це ви поробили?

      І коли їх на другий день німці вішали серед села у присутності всіх людей, вони поклонилися один одному й не захотіли з німцями говорити.

      Валуйки

      – Слухай, чого ти з ним розмовляв? Цей же дід націоналіст, хіба не видно! – сказав уже в кущах Тополі другий в таких же ременях – журналіст Вересай.

      – Нічого. Ми повернемось. Я йому цього не забуду.

      – Прощайте, діди. Спасибі вам за труд.

      – Постійте трохи. Так що ж передати прикажете ворогу, як стрічать його і як у вічі дивитися?

      – Скажете їм, що ми повернемось! – сказав «бойкий» журналіст, увесь у новому, в безлічі нових ременів, що перетинали його товсту не по літах фігурку по всіх напрямках. Круглі окуляри з товстими, для короткозорих, скельцями, планшетка нова, сумка нова, чоботи хромові нові.

      Дід подивився на журналіста.

      – Як тебе зовуть?

      – Семен Тополя.

      – Гарне ім'я. Теж, мабуть, нове видали. Так я так і скажу: казав Семен Тополя, що він вернеться. Його не візьме ніяка дальнобійна пушка. А за остальних не ручаюсь. Мабуть, скажу, багато їх загине на полі брані, поки не вижене ворогів з своєї землі к такій лихій матері.

      – Я їм не вірю. Всі вони націоналісти. Ти бачиш? Що передать німцям, а, не бійся, не сказав: товариші, не могли б ви взяти мене з собою і врятувати мене від фашистів? Ой! Хто тут? Стріляю! – закричав раптом Вересай, почувши недалеко справа у лозі якесь сопіння.

      – Та не стріляй. Пужливий який, чорт вас тут носить, – почувся зовсім близько голос ще одного сьогобічного діда, що витяг свого човна з лози, аби заступити нічну варту українського Харона на Дніпрі.

      Я сидів у човні і дивився на діда, на річку, тиху і чарівну, і мені здавалося, що мене перевозять на той світ. Я не хотів вставати з човна. Було соромно, розпачливо і жалько, так жалько. Було багато почуттів. Коли б їх скласти в одне почуття гніву – річки б розступилися передо мною.

      Я йшов лозяною стежкою. Мені було важко, я говорив діду:

      – Ми вернемось, дідусю. Простіть нас. Ми вернемося, як би дорого ми не заплатили за нестаток ненависті. Простіть нас, діду, що не доглянули ми вашу старість. Спасибі вам, наші харони. Не жалійте нас. Жаль і збільшує ненависть, і підточує корені ненависті. Як шашіль. В оцій річці ми втопили свій жаль і вийшли на берег спустошені. Хай же душі наші наливаються ненавистю до ворога і презирством до смерті.

      – А ви думаєте, нам не важко і не жалько одступати?

      – А що мені думать! Думайте ви. Життя ж ваше вже, а не моє. А я тільки так скажу. Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте жаль і скорботи. Це, хлопчику, не ваші напої. Це напої бабські. А вам би треба було од крепкої