.

виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько. І, таким чином, – припинити.

      Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?

      Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі, – ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні.

      Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав «танцювати»…

      Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?

      От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: і вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Оленка на правлінні почала вимагати, щоб сторожам футбольного м’яча купили – хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та «Кубок СРСР» для колгоспу виграють.

      А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло.

      Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, і чухався.

      А якби я взяв та й написав: «У такім-то колгоспі 18 сторожів. Розженіть їх!»

      Це була б не література. Справа літератури – своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для «вжиття заходів» у нас є інші відповідні установи.

      Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах здебільша позамикувано. Висять на клубних дверях величезні колодки-замки.

      Я не допитувався, чому позамикали ті клуби – для мене було ясно, що на культосвітню роботу в тому районі увага невелика.

      Написав я фейлетона: «Про замки та інші речі». Району я не називав, не називав і певного клубу, але вийшло, що я «попав у точку»; чимало було листів-одгуків на цей фейлетон, де писалося:

      – От, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює і т. д., і т. ін.

      Чому я із «смішного» саме боку підходжу до життєвих явищ?

      Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, «закликають на допомогу зброю сміху»…

      Коли б я був романістом, і цей факт мене б зацікавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного романа.

      Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню…

      А моя зброя – сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі усміхаюсь.

      М. В. Гоголь сказав: «Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться».

      6

      Де береться матеріал для сатирично-гумористичних творів?

      Радянські письменники, сатирики та гумористи, здебільша гуртуються біля сатиричних та гумористичних журналів – «Перця», «Крокодила» та інших, що видаються по братніх радянських республіках. Працюють вони по редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого матеріалу скільки завгодно.

      Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи,