Мисливські усмішки (збірник). Остап Вишня

Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.

      Зіньківську школу закінчив я року 1903-го, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

      Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало».

      Приїхав додому.

      – Рано ти, – каже батько, – закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.

      Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько як колишній солдат мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».

      Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір’ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.

      Та й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.

      А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.

      А потім до університету вступив.

      Книга, що найсильніше на мене враження справила в моїм житті, – це «Катехізис» Філарета. До чого ж противна книжка! Ще якби так – прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то – напам’ять.

      Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як попався мені Соломонів «Оракул». Цілими днями сидів над ним та кульки з хліба пускав на оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові – трах! Тоді тільки й кину.

      Взагалі любив я книжки з м’якими палітурками.

      Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.

      Не любив «Руського паломника», що його років дванадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене аж душа у п’ятах.

      А решта книг читалася нічого собі.

      Писати в газетах я почав 1919 року за підписом Павло Грунський. Почав з фейлетону.

      У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекладачем.

      Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі:

      «Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, – думаю собі, – в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму».

      Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.

      І пишу собі…

      192_ – 1955

      Отак і пишу

      1

      Як ви пишете?

      З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.

      Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.

      – Як я пишу?

      Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:

      – А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі…

      Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання