Мисливські усмішки (збірник). Остап Вишня

перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з’явився за підписом «Оксана».

      Чому?

      З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.

      Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, – і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?

      «Працюватиму, – думав я собі, – а там видно буде, на що воно закандзюбиться…»

      Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.

      Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку на обід, і перед світом другого дня приходив додому.

      Життя минало в редакції.

      Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав. відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.

      Не одночасово, розуміється.

      А то одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» за відповідального секретаря.

      Попрацювалося, – нема де правди діти!

      Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.

      Я в «Селянській правді» працював за секретаря.

      Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:

      – Драстуйте! Я – ваш редактор!

      – Дуже приємно!

      Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.

      Редакторами «Селянської правди» довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.

      – Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!

      Часто й густо редакторство в «Селянській правді» – то була робота за сумісництвом.

      Газета виходила тричі на тиждень.

      Отож і було, як правило:

      – Ви робіть, а я забіжу перегляну!

      – А передова?

      – І передову напишіть!

      – А про що?

      – Пишіть про кооперацію!

      – Та минулого разу писали про кооперацію!

      – Нічого, нічого! Не пошкодить! Пишіть про кооперацію!

      Обов’язково, було, редактор забіжить переглянути передову.

      – Добре написано, дуже добре! Тільки кінця нема!

      – Як нема?

      – У кінці додайте: «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії!»

      Писалася передова про міжнародне становище, про культосвітню на селі роботу, все’дно кінець додавався обов’язково:

      «А через те давайте хліб і коні для Червоної Армії».

      – Та якось воно тут вроді…

      – Нічого, нічого! Добра якась душа прочитає та, дивись, іще раз вивезе хліба на продпункт! Друковане слово – воно своє робить!

      Був і такий редактор.

      – Товаришу редакторе! Коли буде передова?

      – А газета хіба виходить? – запитує редактор.

      – Не виходить, бо нема передової!

      – А раз не виходить, так навіщо ж передова?

      За